10

Від холоду зуби видавали якісь космічні ритми. Я кутався в куртку, намагаючись якось зігрітися, але де там. Хмари зникли, зорі виблискували між дерев, а на землі добряче так вдарив мороз. До того ж, вихід з теплої машини – взимку це завжди удар по теплових рецепторах.

Перш, ніж підійматися сходами повз фонтан, до самого парку, мені довелося надибати Іллю, який з КНОРДом (цього разу нам пощастило, і вони тут у повному складі) розмістився біля Гунських криниць, які, власне, ніякими криницями не були. Це звичайний просторий парк, доріжки в якому спіраллю спускаються вниз на кілька метрів, до великого фонтану, зараз мертвого.

Ніхто з поліції не був у захваті від того, що буде далі, а я – найменше. Ілля хотів дати мені рацію, але я відмовився навідріз, вистачить і телефону, бракувало ще з усілякими поліцейськими цяцьками возитися. Шкода от, що з пістолета я стріляти не вмію, та мені й не можна.

Ми домовилися, що будь яка СМСка, чи просто дзвінок без відповіді вважатиметься сигналом – просто, зрозуміло, хоч не дуже надійно. Щоправда, вдома я дбайливо зарядив акумулятор від мережі.

Повертався я до машини Івана, яку той припарковав біля Новопланівського мосту, трохи знервованим, тому що, хоч упир і наче обіцяв не вбивати Леслава, як йому можна довіряти в цьому питанні остаточно?! Правильно – ніяк. Хоча, звісно, варіант де він дотримає слова завжди треба враховувати, але от і варіант, де він цього не робить здається мені більш вірогідним. Це прямо таки як замість однієї проблеми отримати дві.

Упир чекав біля машини, у своєму плащі, який він і не думав застібати на ґудзики. Я похмуро закурив і звірився з часом – двадцять хвилин до півночі.

- Отже, - вирішив проінструктувати Івана з приводу того, як все має бути далі, - я відверну він нас очі, тобто, ми підіймемося нагору, але нас ніхто не побачить, не почує-відчує і так далі. Хоча, думаю, ти й сам знаєш, як це працює.

Упир кивнув.

- Якщо там раптом уже чекає Леслав – нападаємо, головне проштрикнути його атаме, і не дати вбити Томаша. Ти ж не збираєшся там дивувати  мене сюрпризами?

Іван зміряв мене поглядом, що мав би натякати на мій невисокий інтелект. Я похмуро пожбурив недопалок геть і почав шепотіти заклинання.

На підйомі східцями кілька разів спіткнувся, і ледь не лайнувся добряче так, на усю вулицю, та вчасно спам’ятався що можу зруйнувати заклинання. Чим ближче ми опинялися, тим більше всередині все скручувалося від страху.

З собою я взяв все що міг: ніж Нікіти довелося покласти в кишеню, сподіваюсь не доведеться його використовувати, але якщо вже – різону по готовій рані на долоні. Також взяв бритву, про всяк випадок, і атаме – тицьнув у піхви на ліву руку, за звичкою. Як не дивно, ритуальний ніж зручно ліг замість того, який подарував упир.

Нарешті показалася простора галявина. Вона біліла від снігу і тяглася догори, повільно звужуючись до звичайної доріжки, що вела в бік Розмаю. На галявині – порожньо, що ж, прокляття не підвело, відьмак і вовкулака мають прийти опівночі. Ми з Іваном перезирнулися, я про всяк випадок потягнув його в бік дерев, аби зупинитися серед них, за кущами. Ми невидимі, але варто про це забути, стає одразу некомфортно.

Я трохи пострибав під скептичні погляди упиря, що ж, йому грітися не треба, на відміну від мене, а руки вже німіють, і взагалі – холодно. Віддихавшись, втупився в темряву, не так далеко видно дорогу, освітлену ліхтарями, сюди б один. Машини і нічні маршрутки їздили туди-сюди.

Вони з’явилися майже одночасно, один спускався стежкою від Розмаю, інший йшов нашим шляхом, тобто підіймався сходами.

Спершу я не розгледів хто є хто, поки не зрозумів, що у того, хто прийшов згори – лиса голова. Обидва у куртках, Томаш сховав руки в кишені, він явно розділяв мої відчуття щодо холоду, а от Леслав спокійно йшов з розхристаною курткою, наче все гаразд і йому не холодно. Здавалося, спершу вони не помітили одне одного, аж поки не зупинилися. Я зиркнув на Івана, він показав мені зап’ястя з годинником, а там - рівно північ.

- Диви, яка зустріч! – іронічно сказав Леслав, зупинившись неподалік Томаша.

Той здивовано роззирнувся, тоді втупився в відьмака і спитав:

- Ти?! Я… що?! Це ти мене сюди заманив?

Леслав мовчав кілька секунд, у мене чомусь з’явилося погане передчуття.

- З якого б це дива? Я збирався вбити тебе в тебе ж вдома, знаєш. До речі, де це твої вовкулаки? Залишили вожака незахищеним?!

Томаш промовчав, мабуть, не хотів розповідати, що його керування в зграї от-от закінчиться, якщо не закінчилося вже.

Я підійшов трохи ближче, огинаючи кущі, хотілося, але кинутися на Леслава не наважився, що, як він відчує мене? З іншого боку… я зробив обережний крок, Іван опинився поруч, запитально дивлячись на мене, мовляв, нападати, чи що?! Я похитав головою, поки вороги все ще розмовляли.

- Але оскільки це наша друга зустріч, то виходу, схоже, нема. Сам знаєш, прокляття, як я там казав? «Наша друга зустріч буде останньою».

- Я пам’ятаю, але прокляття мали зняти! – Томаш роззирнувся трохи розгублено, наче сподівався, що хтось нізвідки раптом вигукне «Так і є!».

Леслав зареготав, мене аж пересмикнуло, здавалося, це камінь торкнувся заліза, холодного і неживого. Тим не менш – ще один обережний крок в напрямку відьмака.

- Серйозно? Прокляття можу зняти лише я. І чого це ти тут? Не ховаєшся за стінами дому, куди я без запрошення не можу зайти?

Якщо знати формулювання і мати кров обох, а ще якусь спільну річ, в цьому випадку підійшла б куля, мабуть, можна було б спробувати. Але де мені було взяти кров Леслава? Тож, він трохи перегнув.

- Я не знаю, мені захотілося пройтися, і ноги принесли мене сюди…

Леслав сплюнув, різко роззирнувшись. Як добре, що я не підійшов надто близько, хоча з іншого боку міг би завдати удару! Відьмак принюхався, як вовкулака, ми з Іваном перезирнулися.

- У мене було точно таке ж відчуття, - замислився ліквідатор, тоді вишкірився. – Нас сюди притягли, змусили прийти! Тільки от… хто?!