12. Дата та сама

Милий щодобничку, виявляється, в тебе можна писати не тільки те, що сталося просто зараз. Я почав писати просто свої думки про дуже давнє, і вони не зникли. Можна писати все. Обов'язково тобі напишу все, як тільки зможу. Це потім.

Григорій Леонідович ще трохи побули в коридорі, Построїли з себе Короля Галактики, Приборкувача чужинців і борця з міжзоряними вовкотиграми,  бо вони тепер популярні і з ними всі спілкуються. Через мене популярні. Через мене спілкуються. Бо я таке творю, що вже треба припинати. Мені соромно.

Хоча особистих якостей Григорія Леонідовича я не можу знецінювати. У нього така темна корично-червона шкіра, ніби він дуже сильно засмагає весь рік. А він цього майже і не робить. Це дуже красиво, особливо в поєднанні з таким пристойних розмірів носом, він як дзьоб гордого орла, що ширяє над саваною і видивляється здохлу антилопу.  І з темними очима. То такий дарунок долі – мати очі, а не кольорові скельця. Дуже гарно, що в світі існують по-справжньому красиві люди, а не тільки тонкі і бліді псилоциби типу мене.

І в нього є фото з дідусем, теж Григорієм. Дідусь Григорій один в один схожий на вождя Сидячого Бика, народного героя Америки.  Думаю, він і характером теж такий. Думаю, мати такого дідуся теж дуже гарно.

Я не бачив ніколи бабусю і дідуся з маминого боку. Думаю, їх убили, як всіх інших. За що, спитаєш ти, мій любий щодобничку? За те, що вони були такі, як я. Бліді і світлі. Коли у мене буває час, я намагаюся знайти хоч назву цьому, але крім «етнична чистка», «фенотипічні ознаки» та «дискримінація морф» нічого більше не знайшов. Якось беззмістовненько.

Найсумніше, що до всього того, що є «чистка» і «дискри», має дуже пряме відношення мої дідусь та бабуся по татусеві. Хоч і вони не були чорненькі, як вуглинки. Я це нікому не кажу, щодобничку, бо як почну розповідати свій родовід, то мене Спеціалізована Номерградська світить не на три тижні, а на триста тридцять три роки. І ти нікому не кажи. Я отут написав, і все. Наче це від гвайфенезину. Думаю, схоже.

Хлопці іржали, як цілий табун, а це щось замовкли і розійшлися. Втомилися.  Дівчатка не сміються з мене ніколи, як гарно, що є на світі дівчатка. Я ніколи їх не ображу, вони мої менші сестрички. Особливо такі, знаєш, щодобничку, ти просто монітор з вікном, але якби ти побачив, ти б мене зрозумів. Коли дівчинка на фізкультурній культурі робить "плиг" через отакого ото коникозамінника, я не знаю, що воно, але взагалі не схоже на коня,  коротше, буває, коли дівчинка на фізкультурі робить плиг і в фізкультурного коника під нею ламаються ноги. Хлопці сміються, а я хочу впасти на коліна і дякувати Вищим силам за дві речі: що вони створили таких дівчаток і що я – не той коник. Бо хлопці – діти, а я дорослий.

Пустоверхі парубиська розійшлися, їм же треба хоч якісь вроки повчити, і дівчаточка теж пішли. До мене зайшла Петроніла, і я скоренько роблю вигляд, що сплю.

Омь вона пішлв. Мені так незручно, щл я аж так занадтл розслабвся,  але вона не смвється, вона наді мною майже н сміється нколи. Щодобчику, пробач, мені погань видно літери, але я намагаюся писати гарнл. Вона сказала: дурник. Я і справдв дурник, щодобчикц, я не знаю дата і математикп. Вона сказалв: не роби так, ти розумничок. Це дивнл, як я можу бути дурним і розумнис одночаснь. І вона мене по головф погладила, як доросла, а вона ж дівча. А я вдавав, що сплю. І вона пішлав. Пробач, щодобчику, мені погано видго дітери, я ьтобі потім колись напишу. япро Петронілу Андріївні і Гриоорія Леонідовича, і про його батьків  -справждніх героїв космосу. і про все-все. А зараз я погано бачу. то все бісів гвайфіенезин. Пробач.