12.дата та сама

Година потому.

Я прокинувся. Я відпочив так, наче спав три доби. Годинник каже: ніт. Словами каже. Ніт, каже, диви  - вісімка змінилася на дев’ятку, година пройшла, чужинець ти тупий. Я всім чужий і нещасний.

Шановні громадяни Всесвіту, хто мене читає, і ти, щодобчику, але тобі то не загрожує, тож не бійся. Отже, поважні пани, панни та перехідні стани. Принцесою Леєю вас закликаю, не пийте невідомих ліків, тим більш у дозуваннях, що перебільшують вказані в інструкції. То може мати небажані, дивні і навіть лякаючі наслідки. Я нічого, крім комах, не боюся, а інші можуть дуже перейматися. Тому ніколи, ніколи... Пить не пийте, але коли залишилося капуцюню, то можна ж водою розмити, а ще облизати кришку. Це ж треба, немає. Це дебеле парубисько відібрало в мене, хворої старої людини, вкрай потрібні ліки, і в сміття викинуло. І – диво з див, завтра замироточить портрет Коперника в класі – вперше, скільки я  його знаю, сміття винесло. На смітник не піду. Там опариші, подгузиші і прокладиші. Ляжу і помру. Ек.

Ще половина години геть.

Прийшли хлопчики й дівчатка, щоб не пропустить початку.  Тобто, один початок вони пропустили, мають надію на другий. Сидять на підвіконні, розмовляють. Ніби мене не існує. Ніби у мене почуттів не існує. Щоправда, вони сидять на підвіконні в коридорі і розмовляють пошепки, а я ж лежу в кімнаті в ліжку. Відносно лежу, у мене періоди променаду. Але чую прекрасно навіть з ту... а... хм. Я ж суперсенсор.

«Грег, а що він той? Що, у тебе щось є?»

Грицько, звісно, злий, як Трезор, думає, в нього будуть проблеми. Та не буде в нього проблем. В нього вже є я, я відлякаю всі проблеми... а, вілле келле као, метта літерна пфісса бреюмаюла. Ой. То я ненавмисне.

«Та нічого в мене немає! То його так з мікстури вгепало!»

Ви помітили, як майстерно я оформлюю віддаленну пряму мову? Якби голоси були ближчі, я б вдався до використання тире. Тільки не довгого, я поки не вмію. Гарно, що у мене є телефон, бо за компом я сидіти поки не можу. Мені і так є де сидіти. Феф! Шість разів є. Я ніколи не почувався таким огидним самому собі. Милий щодобничку, дорогі читачі, пийте ліки і взагалі все дуже помірковано.

«З мікстууури? Ого... – звучить заздрісно. – Песець... – звучить по-північному. – Круууто. - звучить по-вовчому». І гигигиги. Жахливі, неемпатийні, кровожерливі дитиська.

«Чого ви розогокалися, дайте йому розслабитися!» - це Петронілочка за мене вступилася, сестричечка моя, хімічечка, альфа-терпіонельчик мій маленький. Я не проти розслабитися, паєточка моя... Але сьомий раз за півгодини – то занадто. Біжу я, біжу, яке недосконале наше тіло, ти диви, секунди не потерпить. Я, може, ще Петрочку послухать хотів.

Ще через п’ятнадцять хвилин.

Уже всьо. З мене вийшло все полум’я гвайфенезинової страсті, мене мормозить. До мене прийшов дід мормоз.  Я лежу, вкритий трьома ковдрочками, але мені все одно дуже холодно і дуже самотньо. Якби не ти, мій щодобчику, я б не знаю, що і зробив.

В кімнату заглядає Гргорій Леонідович і шипить:

- Що, влігся, песець, ліса полярна? Недопьосок Наполеон четвертий? Ща  тобі така гільотина буде...

Я лежу і терплю з гідністю всі наклепи. Я не боюся гільотини. То ж жартома. Григорій леонідович лежачого не б’ють. Ну, поляскає згорнутим зошитом. Дрібниці.

О! Ви помітили, як майстерно я ввів діалог і відокремив тире? А колоритні назви, якими мене нагороджують? Хотілося б поменше таких нагород, але вже що є. отож бо.