Шабля

Скільки себе пам’ятаю, ця старезна шабля зберігалась у бабусиній скрині. Дивно було бачити її серед жіночих корсетів, вік яких починався, напевне, ще з дев’ятнадцятого століття, вицвілих стрічок, стосика трикутних конвертів-листів, засушених квіток-незабудок та іншого суто жіночого мотлоху, у світ якого ця шабля зовсім не вписувалася.

Бабуся не любила, коли ми, дітлахи, відкривали важку кришку скрині і починали роздивлятися увесь той дивний і незрозумілий багаж.

– Вам що, бавитись ніде? – чувся її невдоволений голос. – Краще на вулиці побігайте.

І ми швидко змінювали місце дислокації, через якусь мить зовсім забувши про ту заборонену скриню.

Навколо було стільки цікавого! В річці за садом поважно плавали білі качки, в прибережному очереті пурхали кулики, ходили чаплі. А навкруги літали метелики з крилами, повірте, в долоню! За лісосмугою, що починалась неподалік і бігла далеко полем, щодня бачили зграйку козуль, та зайці траплялись. А повітря! Хіба все те є у місті?

Щоліта нас привозили сюди. І бабуся, побачивши у вікно гостей, радо поспішала зустрічати. Спочатку обійми, слова радощів, а потім – оглядини кожного з нас, дітлахів, і обов’язкове:

– Як підросли, шибеники! – посміхалася. – Ну, слава Богу! А тепер з дороги за стіл!

Так починалися наші літні канікули.

З трьох так званих «шибеників» я був найстаршим. Тож мені бабуся довіряла увереді привести у двір козу, яка зазвичай паслася на вигоні неподалік. А ще – радо спостерігала за щоранковими моїми фізкультурними вправами, серед яких значне місце займало рубання дров.

– Спасибі, онучку! Стомився, мабуть? Відпочинь, тих дров уже й так на три зими вистачить! А чи ж проживу я стільки? – бідкалася старенька.

Одного разу, надвечір, бабуся несподівано почала розповідати, чому не дозволяла нам лазити у скриню. І говорила вона з нами, як з дорослими:

– Бачу, ви здивувалися, думаєте, що там такого у тому чотирикутному ящику, який вже й шашіль побила. А для мене – то історія мого життя, і радісного, і здебільш скорботного. Оті два корсети – то спомин про мою молоду матінку, вашу прабабусю, якій не судилося онуків побачити. Закатували її в енкаведе, бо в колгосп сама не йшла, та й іншим не радила. А оті листи-листочки – то від брата мого, дідусем би вам був. Та не вийшло. Трактор, бачите, вночі хтось підпалив. Згорів ущент. А щоб потрудитися, пошукати, хто ж це вчинив… Навіщо, коли он синок вражині Недригайлихи трактором цікавився? Він і підпалив! На тому й порішили. І відправили хлопця в Сибір. Спочатку кілька листочків надійшло від нього з тої каторги. Потім товариш по нещастю повідомив, не чекайте, мовляв, свого брата Михайла, загинув на лісоповалі. Нехай тобі, братику, земля буде пухом! Скільки років пройшло, а так болить! – бабуся приклала хустинку до очей. – І від вашого рідного дідуся, мого чоловіка, теж трикутники в скрині є, хоч і не багато. Теж доля… Пішов на війну з німцем, воював. Писав, що медаль «За відвагу» одержав. Та щось про погане начальство сказав, і опинився він у штрафниках. І погнали їх на мінне поле… От самі трикутнички і залишилися…

– Бабусю, а шабля? Вона тут до чого? – не витримав я.

– Шабля, кажеш? – Бабусин голос забринів твердими сталевими нотками. – То історія всього нашого Недригайлівського роду. По заповіту вона передається з покоління в покоління старшому з чоловіків. О, вона бачила чимало! Бережи її, адже виходить, що старший чоловік – ти. І пам’ятай про заповіт.

Бабуся відкрила скриню:

– Тримай, козаче! Бережи її!

Я взяв шаблю в руки, ошелешений почутим. А бабуся дивилася на мене якимось дивними очима, сповненими глибокої мудрості і надії, що реліквія потрапила в надійні руки.

– Берегтиму, будь певна! – відповів я і вийшов з хати, залишивши бабусю з онучками. Відчув, що треба побути наодинці. Сів під вербою на лавицю, поклав шаблю на коліна, витягнув лезо, провів по зарубках на ньому і зненацька відчув себе так, ніби я прориваюсь через товщу років, вдихаю минуле, живу тими подіями… Все постало в пам’яті, відродилось…

(спомин перший)

Наш зимівник примостився на березі річки у глибокій балці, надійно захований від ворожих очей. Поруч – ще кілька, але вони влітку стояли порожніми, бо їх насельці-козаки верталися сюди лише на зимівлю з Чортомлицької січі. Тож повноправним господарем за їх відсутності були моя мати та її сестра тітка Горпина. У кожної – по дитині. У мами – я, семирічний опецьок, у тітки донька Маринка, на рік старша від мене. Ми з нею, якщо по правді, не мирилися. Бо все моє потаємне, як то взяти дідів пістоль чи рубать шаблею бур’яни і уявити себе справжнім вояком, не виходило, відразу починався лемент:

– Ось я мамі скажу!

І що ви думаєте? Скаже! І будуть мені непереливки, ой, будуть!

Траплялося, Маринчині зойки заводили мою маму, і тоді я щедро одержував віника нижче спини: а не пустуй, не роби того, сього… І не завжди вдавалося втекти від материного гніву, бо коли тебе тримає така міцна, як у неї, рука, краще не сіпатися, а мовчки приймати кару. То вже потім, відбігши подалі в степ, давав волю сльозам.

Поволі заспокоювався. Дивився, як вітер хвилює ковилу, і уявляв себе на коні, з шаблею. І мчу я на Січ, і підходжу до курінного отамана, кажу: козак Іван Недригайло прибув служити Україні!

Від того ставало так радісно! Бо розступиться коло козаків і мені дадуть місце. Ніякий мамин віник мене більше не торкнеться! Цікаво, чи весело буде Маринці без двоюрідного брата, з яким залюбки бавилася у години перемир’я? Мабуть, буде сумно. Але так їй і треба, вредній тріскотливій сороці! А мені що? Я тепер козак!