Глава 8

Я глибоко вдихнула, пройшла кілька кроків і сіла на байк. Деревний аромат Ваніного одеколону наповнив мої легені, принісши хвилю тепла і спогадів з того літа два роки тому.

Я ледь помітно посміхнулася, чекаючи, поки Ваня займе своє місце. Його рухи були різкими і швидкими. Роздратовано повернув ключ, мотоцикл з ревінням завівся.

Ми не поїхали одразу. Виїхавши на стару дорогу, освітлену єдиним ліхтарем, Ваня зупинився і оглянув «пошкодження».

-- Куртку роздер, - сказав він рівним тоном, ніби констатуючи незаперечний факт. -- Сірий - ідіот. Не вміє битися - вчепився в мене, як дівчисько. 

 — Ніхто не просив мене захищати, — буркнула я, сподіваючись, що через гуркіт мотору Ваня не почує моїх слів. Та слух в нього відмінний, як і очі, і… взагалі все.

— Заглохни, Нанко, а то отримаєш по дупі.

Крадькома роздивляюся Ванін профіль. Довгі вії, гладеньку, вкриту легкою щетиною шкіру. Чуттєві пухкі губи зараз міцно стиснуті. Це від того, що він злиться. 

Нервово ковтаю клубок у горлі й стискаю кулачки. У мене, між іншим, теж настрій не дуже. Так жахливо усвідомлювати, що Ваня більше не мій.  Це розуміння б'є по мізках не гірше, ніж коктейлі, якими напоїв мене Сірий. Зараз розумію, для чого він це робив. А я була так захоплена помстою... І якби не Ваня. Лячно уявити, що могло статися.

Рев мотоцикла пронизує моє тіло, коли ми мчимо порожньою літньою дорогою. Вітер шмагає мене по обличчю, плутає волосся, але нудота, що підступала, була єдиним, на чому я могла зосередитися.

Я бачила лише спину Вані, мої руки стискали його талію, а мотоцикл нахилявся на кожному повороті. Іншим  разом я б насолоджувалася  відчуттями від їзди, але сьогодні все було не так. Алкоголь, який я влила в себе, вирував у моєму шлунку, і з кожним поштовхом нудота посилювалася.

Я важко ковтала, намагаючись вирівняти дихання, але це ніяк не полегшувало мій стан.

-- Ваня..., -- мій голос був ледь чутним шепотом, що губився у вітрі та ревінні двигуна.

Він не почув мене. Я міцніше стиснула його руку і нахилилася ближче до його вуха.

-- Ваня! -- гукнула я голосніше, -- Зупинись. Мені потрібно, щоб ти зупинився.

Не вагаючись, він загальмував, скерувавши мотоцикл на узбіччя. Щойно ми зупинилися, я зісковзнула з сидіння, ноги  підкосилися.

-- Що сталося?--  голос Вані був різким, сповненим занепокоєння. Він заглушив двигун і повернувся до мене обличчям.

Я нахилилася, вхопившись руками за коліна, намагаючись віддихатися.

-- Я... я думаю, що випила забагато... Мене зараз знудить.

Світ закрутився навколо мене. Я заплющила очі, борючись із бажанням спорожнити шлунок, а Ваня стояв поруч, мовчазний, але готовий допомогти.

— Погано тобі? — його тон пом’якшав. З очей зник лід і повернулися лукаві іскорки, до яких я звикла. Він завжди говорив до мене так, наче не сприймав всерйоз. Мене це не ображало, навіть навпаки. Наче повернувся мій Ваня.
. 
— Навіщо ж ти так набралася, Нанко?

— Тебе забула спитати.

— Давай, той во… два пальці… легше ж буде.

— Відвали, — застогнала я, обпираючись об чийсь паркан.

Від картини, що я уявила, стало ще гірше. Ще не вистачало, щоб він бачив, як я поливаю добривами сусідський квітник.

Рука Вані  лягла мені на спину, поки я боролася з хвилями нудоти.  Через кілька хвилин світ нарешті перестав крутитися, хоча ноги все ще тремтіли. Шлунок нарешті  припиняє нагадувати про себе жахливими спазмами. Витерши рот тильною стороною долоні, з гідністю випрямляюся і нетвердою ходою вирушаю в бік дому. 

Ваня мовчки спостерігає за моїм демаршем, а потім наздоганяє, ведучи за кермо мотоцикл. 

-- Тобі не можна в такому стані додому. Влетить від батька.

-- Мені ще більше влетить, якщо він помітить мою відсутність. Це Данику можна під ранок з'явитися. Ніхто йому і слова не скаже.

-- Почуваєшся краще? -  його голос став м'якшим, а в очах читалася стурбованість.

Я слабо кивнула, витираючи піт з чола. 

-- Трохи. Вибач за це.

-- Давай хоч чаєм тебе напою, горе ти моє. Ходімо до мене. 

Я на мить завагалася, не впевнена, чи готова залишитися з ним наодинці після всього, що сталося. Але те, як він дивився на мене, терпляче і спокійно, змусило мене відчути, що я можу йому довіряти. 

-- Гаразд, - тихо погодилася я.

Ваня допоміг мені сісти на мотоцикл, цього разу їхав повільніше, обережніше. Прохолодне нічне повітря принесло полегшення, і нудота вщухла, перетворившись на тупий біль. Незабаром він припаркував мотоцикл і завів мене всередину будинку.

Я пішла за Ванею на кухню, де він запропонував мені сісти за невеликий дерев'яний стіл.

-- Дай мені хвилинку, - сказав він,наливаючи в чайник воду з великого бутля.

Через кілька хвілин  він поставив переді мною паруючу чашку, повітря наповнилося ароматом ромашки.