Розділ VI
Із півночі дув холодний пронизливий вітер, здіймаючи на дорозі сіру, як і самі горобці, що там порпалися, куряву. Двоє дівчат, одягнених у теплі светри та спортивні штани, самотньо сиділи на старій вуличній лавці біля Юліного двору. Просидівши десь із півгодини, вони встали і повільно пішли звивистою вулицею в сторону соснового лісу. Сьогодні була вже остання неділя серпня, але погода чимось нагадувала осінь. Дощові хмари сірим полотном вкрили літне небо; тривожно у його висоті курликали журавлі, рано відлітаючи у вирій. Хоча у природи і не буває поганої погоди, як співається в одній пісеньці, та все ж сьогодні погода заковерзилась не аби як, нагадуючи, що не за горами й осінь-золотниця.
Юля, що була тепер брюнеткою, шукала якої-небудь влучної нагоди, аби розповісти подрузі дуже важливі новини. Дівчата йшли, весело бесідуючи, а інколи, сміючись з якогось безглуздого жарту. Але Юля з виду була чимось стурбована і не особливо веселилася. Раптом вона зупинилася і, витримавши паузу, звернулась до Анастасії, яка дивилась на її досить серйозне обличчя:
- Настя, тут є одна розмова. Досить серйозна. Бачиш, я вже давно хотіла тобі розказати, - дівчина повільно підбирала потрібні слова, - але не було слушної хвилини. І я, просто, не знала як ти це все сприймеш. А я дала собі обіцянку, що обов’язково тобі розповім. Ти просто повинна все знати.
- То розказуй, я слухаю.
- Це стосується тебе і Євгена, - світло-карі очі, що в променях сонця виблискували жовтими зіницями, наче очі тигра, здавалося, хотіли зазирнути Насті у самісіньку душу, щоб побачити її стурбованість. Але дівчина мовчки, без жодних емоцій, слухала далі. Що сталося?
- Розумієш, ти моя найкраща подруга. Я не можу тобі брехати і приховувати від тебе правду. Я прагну тебе захистити від самого найгіршого. О, Настя, я не знаю, навіть, як тобі про це сказати! Тобі ж подобається Женя, так?
- Ну, подобається, - неохоче, але відверто відповіла співрозмовниця. – А хіба, що?
- Тоді я... не можу... Ми... Євген...
- Та перестань, не рюмсай. – Заспокоювала Настя подругу, яка плакала прямо-таки крокодилячими сльозами. – Розказуй, краще, далі.
Дівчина, схлипуючи, продовжила:
- Євген... переспав зі мною. Зрозумій мене правильно, будь ласка, - вона вчепилася Насті у руку, весь час схлипуючи. - Я не могла перед ним встояти. Він же мене примусив, розумієш, примусив, ніби останню...повію!.. Підступно зґвалтував! А мій Вітінька? Що буде, коли він дізнається?
Настя відсторонилася від подруги. Їй здалося, що земля під нею перевернулася догори ногами, і її вже не цікавило те, коли це сталося, як, чому, де? В голові їй роїлася тільки одна думка – він зробив ЦЕ з її подругою! Як же він міг так з нею вчинити? Не з кимось іншим, кого вона в образ не бачила, а саме Юлька, її друга подруга. За що така помста? Невже Євген такий падкий на дівчат? Можливо, але зґвалтувати – це вже занадто. “Ніколи б не подумала, що він на таке здатний. Що ж, тоді, виходить: на Юльчиному місці цілком могла бути я? А як же ті нестримні, шалені, пристрасні... Одним словом – казкові поцілунки і такі закохані погляди? Витвір хворобливої уяви, мої власні домисли чи сама справжнісінька приманка і брехня?!”
Щоб не впасти, вона зібрала всю свою силу волі – це було для неї нелегко – в одне ціле, і, підійшовши ближче до Юлі, сказала:
- Не турбуйся, я Віктору нічого не скажу. Пішли, мабуть, додому, вип’ємо теплого бузинового чаю з твоїми улюбленими тістечками. – Настя трималася, як тільки могла, не подаючи виду, що ця жахлива новина зачепила її за живе. – Досить плакати, що сталось, те сталось.
Повернувшись на сто вісімдесят градусів, дівчата прямували назад в сторону хутора.
- Але я хочу тобі ще щось розказати, - не могла ніяк вгамуватися Юля.
- Тільки не нюняй на всю околицю, щоб люди скоса на нас не дивились. Гаразд?
Не любила Анастасія, коли хтось плакав. Та вона і сама дуже не любила ридати. Ні, тихо, без жодного звуку випускати сльози – для неї було зрозумілою і цілком прийнятною річчю. Але голосні ридання, щоб чули всі навколо – ні. Цього вона взагалі не переносила, хоч і була дівчиною. А Юлька хлипала на весь голос, наче в неї хтось помер, що не аби як дратувало Настю. Проте, дівчина намагалася тримати себе в руках, та їй не дуже вдавалося приховати свої емоції. Почуте від подруги вперемішку з нестерпними риданнями “скривдженої” зробили її голос досить різким, що не пройшло повз увагу її супутниці.
Спостерігаючи за реакцією подруги, Юлія продовжила виливати душу:
- Євген сказав мені, по секрету, що він закохався у Дашу. Він вважає, що тепер між вами нічого не може бути. Я знаю як це для тебе боляче і як тобі зараз тяжко, але ти, Настя, переживеш. – Вона взяла дівчину за руку. – Послухай, подруго, забудь того Євгена. Він же бабій і такий гультяй, якого ще світ не бачив. За собою він залишає тільки одні розбиті серця. А дівчат у нього було знаєш скільки? Море, повір. Не питай мене звідки я знаю, але саме в їхньому селі у нього їх було чотири за раз, не менше. Казали, що одна, навіть, була від нього вагітна і бідолашній дівчині довелося зробити аборт.
Сказавши все, що хотіла, Юлія замовкла. А їхня “серйозна” розмова перейшла на іншу тему: знову пішли жарти і веселі анекдоти. Але Насті зараз було не до веселощів, бо думка про те, що Євген здатен впасти так низько не давала їй спокою. Та все ж вона підтримувала цю, здавалося, безглузду розмову.
#10611 в Любовні романи
#4159 в Сучасний любовний роман
#2355 в Детектив/Трилер
#949 в Детектив
перше кохання та драма, розлучниця та дружба, жінка та вбивство у місті
Відредаговано: 28.06.2020