Розвиток капіталізму в м.Калуші та за його межами....

Давід Гоберман, м.Калуш.

Розвиток капіталізму в Україні.

         Я, як і більшість населення, погано собі уявляю що то таке – капіталізм. І навіть відповідні книжки, завчені чи цитовані, ясності не добавлять. Поставивши цей заголовок, я віддаю данину тим химерам, з якими ми жили довший час, які супроводжували нас від шкільного дитинства, від шкільного курсу історії і далі майже все життя. Феодалізм, капіталізм, боротьба класів – всі ці абстракції ставали в нас реальними об’єктами, ходили по вулицях, боролись, перемагали чи програвали і врешті їх історія ставала історією підприємства, містечка, країни.  Але ж в дійсності по вулицях ходили люди, боролись люди і та дійсна історія складалась з маленьких історій містечок, підприємств, врешті з історій кожного мешканця країни. Чи може хтось з нас в простому спілкуванні сказати про себе що він будує капіталізм? Чи говорив хтось з нас в минулому житті в такому ж спілкуванні, що він будує світле майбутнє – комунізм? Так, був офіціоз, плакат, вимпел переможця, який більшість сприймала як нещиру необхідність. Але як тоді, так мабуть і зараз,  кожен з нас, роблячи свої буденні справи, робить ще щось, бере участь ще в чомусь,  навіть не знаючи це. Ці дії якось зчіплюються, пресуються і виявляється що вони є частиною чогось багатовимірного, об’ємного, надводною частиною айсберга і наші маленькі історії необхідно розглядати разом з тими прихованими частинами, в залежності від них.

Чи можливо їх побачити? Оцінити? Чи врешті всі ці атрибути побудови капіталізму у вигляді правової держави, громадянського суспільства, приватної власності таки залишились химерами? Як той дерев’яний крейсер «Аврора», який зібрали наші заводські умільці, поставили на колеса і раз у рік ми урочисто витягали його на місцевий стадіон, де він, роблячи коло і стріляючи хлопавками з іграшкової гармати, повинен був символізувати всім учасникам дійства перемогу одних химер над другими.

Кожна історія була неповторна, її неможливо арифметично складати з історіями інших з метою виводити якусь загальну історію підприємства, поселення чи країни. Врешті мабуть через цю неможливість і не існує такої історії як історія розвитку капіталізму на Україні і те, що я напишу, буде мабуть історією тієї діяльної абстракції, з якою я жив як і кожен житель, вирішуючи якісь свої, щоденні турботи і справи і яку врешті міг би написати кожен сам.

            «У 4-ому кварталі введено в дію виробництво етилендіаміну виробничого об’єднання «Хлорвініл»

Це запис датований 1980-м роком на 164-й сторінці виданої в 1996 році книги місцевого краєзнавця Михайла Коломийця «Історія Калуша і Калущини у датах, цифрах і цікавих фактах». Кажуть, більшу частину цього довідника автор просто склав, гортаючи в архіві підшивку місцевої газети «Зоря Прикарпаття»

Збудований цех етилендіаміну, перейменований потім в цех по виробництву поліетиленполіамінів, став основним постачальником етилендіаміну в цехи по виробництву фунгіцидів цинебу і полікарбоцину виробництва ХЗЗР. До цього часу ці цехи використовували привозний етилендіамін, який вироблявся в Стерлітамаку на Стерлітамакському в/о «Каустик».

І потім, на сторінці 167 цього довідника, під датою 22 квітня 1982 рік,  записано: «Аварія в новозбудованому цеху етилендіаміну виробничого об’єднання «Хлорвініл», внаслідок якої загинуло 16 осіб»

Я пам’ятаю тільки цифру 8 загиблих, чотири зразу і чотири потім, в лікарні. З працівників цеху загинуло тільки двоє слюсарів – Голда і Мендела. Вони переходили площу між корпусами і в той момент відірвало кришку кип’ятильника поз.43.1 колони відгонки аміаку поз.42, сам кип’ятильник відірвало від колони і кинуло на стіну сусіднього корпусу. Вся кубова маса під тиском 20 атм і температурою 200°С опинилась назовні, ударна хвиля і хмара аміаку накрила сусідні корпуси цеху полікарбоцину.

Я працював в цей період в цьому цеху. Про себе я називав цей цех «абортом радянської хімічної науки і радянського хімічного машинобудування». Серед всіх цехів на площадці хімзаводу це був другий, після цеху ХіК, цех вітчизняного проекту і являв собою суміш радянських експериментальних нововведень, новітнього купленого західного обладнання впереміжку з допотопним, купленим у незрозуміло у яких виробників. Цех був мертвонародженим і перші періоди його роботи ми потратили великі зусилля, щоб запустити і отримати хоч якусь стабільну роботу. Найважчою була перша зима. Частина установки знаходилась на відкритій етажерці і при мінусових температурах замерзало все, що повинно і що не повинно замерзати. Замерзали з незрозумілих причин навіть лінії подачі дихлоретану на синтез, які проходили майже через всю етажерку. Очевидно з якихось причин в дихлоретан попадала вода. Вся зміна проходила в безперервних ліквідаціях пропусків, в намаганнях вручну, з допомогою пари і гумових шлангів розморожувати і задіяти комунікації. Особливо дошкульними були численні пропуски аміаку, який супроводжував всі стадії і майже всі продуктопроводи. В агресивному середовищі комунікації швидко кородували. Героїчними зусиллями запускались послідовно стадії за стадіями. Але поки доходив до певного результату, виявлялось що на попередніх, уже запущених стадіях, все повертається – пропуски, забивки, заморожування – і все починав спочатку. В кінці зміни, від фізичної і моральної втоми, впадав вже в якусь тупу байдужість і на ногах тримала тільки одна думка – Нічого! Пройде вісім годин і все закінчиться! Я залишу цех другій зміні і повністю забуду весь цей рейвах! До наступної зміни. А там може буде якось по-другому…