Не Дракула

      Отак вони прикінчили пляшку. Сиділи чому геть тверезі, курили, попивали каву – ніби найближчі друзі. Макс роздивлявся нового знайомого.

       Високий, атлетичної статури чоловік років тридцяти п’яти, може трохи більше. Якби його стильно одягнути, міг би вийти справжній мачо. Лице правильне, серйозне, стомлене, проте без зморщок. Густе чорне волосся вочевидь раніше було коротко підстрижене, а тепер відросло неохайною копицею. Плащ, хоч і гарного крою, знавав кращі дні. Попри запущений вигляд на бомжа він схожий не був.

– То як, кажеш, тебе звати? – поцікавився Макс у нового знайомого.

– А мене не звуть, – розсміявся мачо-бомж. – Яке ім’я мені нині пасує? – він говорив це так, ніби й справді чхав на всякі там імена. – Обери будь-яке. Впродовж свого існування я мав багато імен.

      Макс подумав, що розмовляє з не зовсім адекватною людиною, або з бандитом, або з тим і іншим водночас. Для нього й власний глуз був під сумнівом, та все ж запитав:

– Що означає «все своє існування»? Ти мабуть якийсь бандюган, раз змінюєш так часто імена. Чи ти з Павловської втік?

Дивак, сьорбнувши кави, заперечно похитав головою:

– Нізвідки не  тікав. Та й імена змінюю не часто – одне на кілька десятків років – за обставинами, – він знизав плечима, ніби показуючи, що це все речі буденні, звичні.

Хлопець не витримав і розсміявся:

– То ти Дункан Маклауд, чи хтось по типу Дракули? – Макс кивнув на чарку. – Оскільки п’єш горілку, то вже точно не кровопивця. Розкажеш з якої планети впав?

Тепер розсміявся сумнівний упир:

– Не Дракула. І не Маклауд. Маклауд шотландець, а я народився у Варшаві, в 1605 році, саме тоді, коли Сигізмунд III одружився з Констанцією Габсбург, яка згодом народила майбутнього короля Яна ІІ Казимира. Мій батько був знаним ювеліром. Він всіляко  балував свого єдиного сина… Тому не дивно, що з безтурботного і розпещеного дитяти виріс самовпевнений й безвідповідальний  хлопчисько, у якого було достатньо батькових грошей, щоб гуляти, як ти тепер. Такий собі «мажор» тих часів. Коли батько помер, залишивши по собі чималий спадок, я став солідною, забезпеченою людиною. Матері переді мною розхвалювали своїх дочок, як купці заморські товари, намагаючись збути з рук дозрілих для шлюбу дівок. Та я продовжував гуляти, не думаючи про майбутнє, доки не пустив майже весь статок на вітер.

     Максим слухав уважно, не перебиваючи. Або Безіменний справді був тим, за кого себе видавав, або сам щиро вірив у свою маячню. Цю ніч сталося стільки подій, що можна сприйняти на віру й наявність безсмертних людей. 

– І як же ти став безсмертним? – не втримався Макс.

Безіменний глянув хлопцеві у вічі – ніби в душу. Хоч і насупив брови, та продовжив:

– Хочеш дізнатися – слухай. Все почалось з Данути. Так звали шістнадцятирічну дівчину, з якою я одружився заради багатого приданого, хоча в неї були й інші чесноти. Ніхто ще не знав, що син заможного ювеліра – банкрот. Батько Дани думав що віддає дочку в надійні руки. Вона була красивою, веселою дівчиною зі світлим, кучерявим волоссям…

     Макс бачив, що Безсмертний весь пірнув у спогади… Якщо то справді були спогади, а не вигадки.

– Коли дружина дізналася про моїх коханок – почала  влаштовувати істерики, ревнувати. Я думав, що їй просто потрібно стати матір’ю, і тоді все залишиться на своїх місцях. Кілька разів  Данута народжувала недоношених дітей, від чого з нею траплялись нервові зриви й вона тижнями не виходила зі своїх покоїв. Мені подобалось безтурботне життя, а вічно печальна жінка, неспроможна народити здорову дитину, мене зовсім не тішила. Вже не тішила ні її краса, ні заздрощі тих чоловіків, яким Дана не дісталася.  Я уникав дружину як тільки міг. Бачились ми рідко. Лише слуги час від часу повідомляли про погіршення чи покращення її здоров’я. Одного разу, коли я вже кілька днів поспіль не з’являвся додому, мене розшукав слуга і повідомив: Дана помирає.

      Як зараз пам’ятаю: вона лежить між вишитих подушок на ліжку в своїй спальні. Надворі вечір, і слуги запалили свічки. Дана бліда, мов полотно. Волосся розпатлалося, її очі заплющені.  Я дивився на дружину так, ніби вперше бачив. Серце, існування якого раніше й не відчував, чомусь різко сіпнулось, заболіло. Вона ніби відчула мою присутність й розплющила очі – тьмяні колодязі, на дні яких виднілись образа і пекучий біль задавнених, нелікованих ран. В Данутиних очах я бачив своє обличчя, обличчя колись коханого нею чоловіка.  Вперше в житті відчувши щире розкаяння, був ладний просити прощення, але вона не дала мовити й слова. Прийшов мій час слухати. А вона сказала таке: «Залишайся вічно ходити по землі. Не знайдеш ти смертного сну ні від людини, ні від хвороби, ні від звіра, ні на суші, ні на воді, ні у вогні. Хай земля не прийме тебе, хай вода не прийме тебе, хай вогонь не прийме тебе. Хай смерть забуде про тебе». Такими були її останні слова, що змінили геть усе. Вона померла у віці двадцяти двох років, а мені тоді було тридцять три. З тих пір я не старію.

     Закінчивши розповідь, Безіменний мовчки крутив у руках чашку, вдивляючись в її дно, ніби шукаючи знаки долі.

– Отже, з тих пір ти не старієш? – Максим не міг зрозуміти смутку в голосі нового знайомого. – Це ж круто! Та ти знаєш, яке бабло готові відвалити різні багатії за можливість не старіти і жити вічно. От би й мене хто отак вдало прокляв. Живи і радій! Блін, та ти точно шиз, раз не хочеш вічно жити. Уяви собі, яке багатство можна назбирати… Безсмертя!.. Ніколи не боятися старості, немочі, ніколи не стати харчем для хробаків. Та тобі пощастило! 

Безсмертний тільки скривив рота в не то презирливій, не то гіркій посмішці.

– Ти не розумієш. Ти просто не можеш зараз зрозуміти. Послухай… Після смерті дружини я жив у рідному містечку ще більш ніж двадцять літ, взявшись за розум і продовжуючи батькову справу. Завів знайомства з деякими купцями, вигідно вкладав гроші, багатів. Я мав чудовий будинок у кращому районі Варшави, мав слуг, коханок,  не старів, але був самотнім. Хай і не з’явились сивина, зморшки і виглядав я років на тридцять – щастя від цього було мало. В Варшаві на мене почали косо дивитись, називати позаочі слугою диявола. Дійшло до того, що люди при зустрічі зі мною хрестилися. Відреклися друзі. Одного разу, коли я пішов на недільну службу, мене не пустили в храм. Ще через кілька днів, підчас сильної грози, в церковний шпиль вдарила блискавка  – люди сприйняли це за Божий знак. Знак, що небеса гніваються на горожан за співіснування з відьмаком. Про бажання розправи наді мною я дізнався від вірного слуги. Зібравши те цінне, що можна було забрати, під покровом ночі покинув свій дім.