Зав'язка

Глава 1. Архівний пил і дивна книга 

Аліна прокидалася не від будильника — від світла. У Роксоланії сонце вставало завжди о 6:00, заходило о 18:00, і нікому навіть на думку не спадало, що колись могло бути інакше. Всі її дні були наче надруковані під копірку: прокинулась, поїла, пішла в архів, посортувала документи, повернулась, поїла, лягла спати. 

У архіві завжди пахло старим папером і вологими стінами. Хоча більшість документів давно перенесли в електронний формат, хтось уперто наказував «зберігати оригінали на всяк випадок». Ніхто не знав, на який саме випадок. 

Сьогодні їй видали завдання: перебрати стару шафу з книгами, де ніхто не був уже десятки років. Аліна зітхнула й пішла виконувати — що ще робити? 

Відкривши шафу, вона підняла клуб пилу й почала діставати томи зі смішними назвами на кшталт «Звіт комісії з упорядкування календарних таблиць, рік 1999/13». І тут серед товстих, нудних звітів вона побачила… тоненький, обшарпаний зошит. 

Обкладинка без назви, всередині — почерк від руки. Це вже було дивно: у Роксоланії всі писали тільки на друкованих носіях, ручки давно стали сувенірами для колекціонерів. 

Вона розгорнула першу сторінку й прочитала:
«Січень. Морози тримаються вже третій тиждень. Люди святкують Новий рік...» 

Аліна насупила брови.
— Січень? Який ще січень? 

Вона перевірила дату на своєму наручному комунікаторі: 8-й день місяця Кристаля, 2025 року. У них було 13 місяців, жодного «січня» не існувало. 

Вона гортала далі: «Лютий», «березень», «квітень»... Дванадцять назв, жодна з яких не збігалася з календарем Роксоланії. 

Аліна сіла прямо на підлогу, тримаючи щоденник у руках.
— Це що, чийсь жарт?.. 

Але почерк виглядав серйозно. Там були описи свят, яких у них ніколи не було, і слова, що лоскотали мозок: «Україна», «народжувати дітей природно». 

Вона захихотіла, спершу від нервів:
— Народжувати... дітей... без пробірки?.. Це ж якось занадто фантастично. 

А потім задумалася: хто міг написати таку маячню? І чому цей зошит лежав у державному архіві серед офіційних звітів? 

Її перервав колега Ігор, який просунув голову у двері:
— Ти там довго? Ми вже йдемо на обід. 

— Зараз, — сховала Аліна зошит за спину. 

Вона ще не знала, що ця тоненька книжечка змінить їй життя. 

-- 

Глава 2. Січень, якого не існує 

Аліна сиділа з подругою Оксаною в маленькій їдальні архіву. Обід, як завжди, був «збалансованим і корисним»: сіро-зелене пюре з водоростебілкова котлета. Люди жартували, що смак у всіх страв один і той самий, тільки колір різний. 

— Слухай, — почала Аліна, обережно діставши з сумки зошит, — я сьогодні знайшла дивну книгу. Дуже стару. 

Оксана з цікавістю підняла брови:
— Знову старий звіт про розподіл календарних відпусток? 

— Ні, — усміхнулась Аліна. — Дивись. Тут пише… «Січень». 

— Сі-що? — перепитала подруга, відкусивши шматок котлети. 

— «Січень». Це… назва місяця. І далі йдуть ще одинадцять: лютий, березень, квітень... 

Оксана спочатку втупилася на неї, потім розсміялася так голосно, що кілька людей озирнулися. 

— Ти серйозно? Хтось сидів і вигадав дванадцять смішних слів, і ти це читаєш? 

— Але ж у нас тринадцять місяців, по двадцять вісім днів. Це завжди було логічно, правильно, чітко. А в них… дванадцять. І ще пишуть про якісь «нерівні» дні — тридцять, тридцять один. 

Оксана закотила очі:
— Я вже бачу, як хтось намагається запам’ятати, скільки в якому місяці днів. Тридцять, тридцять один... хаос! Це точно вигадка. 

Аліна розгорнула сторінку й показала запис:
«Люди чекають весни. Кажуть, у березні все оживає...» 

— Весни? — Оксана мало не вдавилася. — У нас є просто теплий період і холодний. Яка ще весна? 

— Ну… тут пише, що є чотири пори року. 

Подруга відсунула тарілку й театрально підняла руки:
— Все, досить. Ти дивись, щоб не підхопити якусь «архівну маячню». Бо ще повіриш у те, що люди можуть народжувати дітей без лабораторій. 

Аліна зніяковіло посміхнулася, сховавши зошит назад у сумку. 

Та коли вони вийшли з їдальні, вона помітила, що Ігор, їхній колега, сидів за сусіднім столиком і крадькома поглядав на неї. Його очі ковзнули по сумці, де лежав щоденник. 

Аліна відчула дивний холодок: можливо, не всі вважали цю «байку» смішною. 

-- 

Глава 3. Транспорт за розкладом 

Ранок у Роксоланії починався завжди однаково. О шостій сонце піднімалося, о сьомій уже всі сиділи у трамваях. Усі дороги були прямими, як лінійка, і кожен маршрут — математично ідеальний. 

Аліна стояла на зупинці й спостерігала, як табло показувало:
«Трамвай №4. Прибуття через 2 хвилини. Відхилення: 0 секунд». 

Тут навіть трамваї ніколи не запізнювалися. Одного разу якийсь водій приїхав на сім секунд пізніше — і про це цілий місяць писали у місцевих новинах. 

— Ідеальна країна для ідеальних людей, — пробурмотіла Аліна з тим сарказмом, який завжди рятував її від нудьги. 

В салоні всі сиділи тихо, дивилися у свої комунікатори. Жодних розмов. Якщо хтось і наважувався чхнути — одразу вибачався тричі. 

Аліна сіла поруч із літньою жінкою, яка тримала в руках пластикову картку «Система свят». Це була нова державна мода: заздалегідь планувати, які емоції треба відчувати на конкретне свято. 

— У цьому році ми святкуємо День Радості 11-го дня місяця Яснії, — голосно сказала жінка, ніби читаючи з підручника. — А в День Спокою всім радять не виходити з дому. 

Аліна чемно кивнула, але в голові крутилися слова з щоденника: «Новий рік у січні». 

«У нас теж є Новий рік, — подумала вона, — але ж він завжди починається першого дня місяця Світля». 

Там було все чітко, логічно, зручно. Ніяких «січнів» і «груднів». 

Вона майже всміхнулась, уявивши, як би виглядала наша планета з дванадцятьма місяцями різної довжини: люди постійно плутаються в датах, спізнюються, сваряться... 

І тут вона знову помітила: хтось дивиться. У дальньому кутку трамвая сидів Ігор із архіву. Він удавав, що читає новини, але його очі раз по раз піднімалися саме на неї. 

Аліна відвернулася до вікна. В голові промайнуло:
«А якщо він знає про зошит? Якщо йому теж знайомі ці дивні слова?» 

Трамвай зупинився з ідеальною точністю. Всі встали водночас, як під метроном. Аліна вийшла, відчуваючи, що її «будні» вже перестали бути такими безпечними й передбачуваними. 

-- 

Глава 4. Бюрократ і «січень» 

Архів був схожий на величезний лабіринт шаф, полиць і ящиків. У кожного співробітника була своя спеціалізація. Ігор відповідав за безпеку документів. Оксана — за електронні бази. А ще був пан Семенович, який знав напам’ять усі правила, інструкції та підзаконні акти. 

Аліна боялася показувати щоденник комусь, але цікавість перемогла. Семенович був ідеальним кандидатом: якщо це якийсь старий офіційний документ, він точно розпізнає. 

Вона поклала зошит перед ним на стіл. 

— Погляньте, будь ласка. Знайшла серед матеріалів дев’яностих. 

Семенович поправив окуляри, розгорнув сторінку й прочитав уголос:
— «Січень. Морози тримаються...»
Він зупинився, насупив брови, і повільно витяг із шухляди товстий довідник. 

— Такого слова у затвердженому календарному словнику не існує, — відрізав він. — Можливо, помилка друку. 

— Але тут їх дванадцять... — несміливо зауважила Аліна. — А в нас завжди тринадцять. 

Семенович постукав ручкою по довіднику:
— Помилки трапляються. Уявіть, що автор погано порахував. Ну от… подумайте самі: тринадцять — це ж ідеальне число. Кожен місяць має 28 днів, разом 364. Усе чітко, ніякої плутанини. 

— Але тут пише, що в одних місяцях 30 днів, а в інших 31… 

— Повний хаос! — перебив він, навіть не дочитавши. — Це протирічить усім законам організації часу. Хто б жив у такій системі, давно б зійшов з розуму. 

Він закрив щоденник і відсунув його подалі. 

— Раджу вам здати цей документ у відділ утилізації. Щоб не вводив людей в оману. 

Аліна кивнула, зробила вигляд, що погоджується… а коли Семенович відвернувся, тихенько сховала зошит у сумку. 

Вона відчувала, що це не просто «помилка друку». 

А ще — зловила себе на думці, що Семенович ніколи не помилявся. І якщо навіть він не знайшов пояснення, значить у щоденнику справді криється щось більше. 

-- 

Глава 5. Україна 

Увечері Аліна сиділа вдома, розкинувшись на дивані з чашкою синтетичного какао. Замість серіалу вона вкотре розкрила зошит. Було щось затягує в цих дивних рядках, навіть якщо більшість із них звучала, як вигадка. 

Вона читала повільно, бо почерк був незвичний: людина явно писала ручкою, а не електростилусом. 

«Моя країна — Україна. Вона пережила багато випробувань, але люди завжди боролися...» 

Аліна зупинилася. Серце зробило маленький стрибок.
— Україна? 

Вона відклала зошит і пішла до книжкової полиці. Там лежав офіційний «Атлас Роксоланії» — стандартна настільна книга для всіх школярів. Вона гортає сторінки: карти, кордони, державні символи. Жодної «України». 

— Дивно… — пробурмотіла вголос.
Її комп’ютер-асистент на столі ожив і ввічливо запитав:
— Ви хочете знайти: «Україна»? 

Аліна здригнулася.
— Ні, закрий. 

Вона вимкнула пристрій. Щось у самому слові було небезпечним. Чому воно звучало так знайомо, ніби вона колись його вже чула, але не могла пригадати де? 

Вона знову глянула на зошит. У ньому йшлося про «міста Київ, Львів, Харків…». Жодного з них не було на карті Роксоланії. 

Аліна відчула мурашки по шкірі. 

Чому цей щоденник лежав у державному архіві? І хто його там залишив? 

Телефонний дзвінок урвав її думки. Дзвонила Оксана:
— Ну що, ти там ще читаєш свої казки? Не забувай, завтра перевірка на роботі, всі документи мають бути по папочках. 

Аліна машинально відповіла «угу», але дивилася не на телефон, а на слово, написане на пожовклому папері: Україна. 

Воно горіло в очах яскравіше за будь-який екран. 

-