Верона, Італія 2019р

Безлюдна вулиця. Будинки дихали життям, але не вулиця. Світло у вікнах, тіні, що миготіли за шторами — усе це свідчило про присутність людей. Проте простір між цими домівками був мертвий. Без руху. Без голосу. Тиша, що дзвеніла в вухах. Де-не-де з'являлась самотня постать — хтось квапливо перетинав дорогу, озираючись на кожен звук, ніби втікав. Ще кілька секунд — і двері за ним зачинялися. Людина  в медичній масці зникала у своїй фортеці. У власній клітці.

Саме таку картину побачила команда, щойно вийшла з телепорту. Повітря було насичене есенцією — вона тонкими, майже невидимими струменями просочувалась з кожного дому, стелилася вздовж тротуарів, обвивала ліхтарі й дерева. Густе, мов дим, воно ніби зітхало разом з містом.

Хлоя зробила кілька кроків до найближчого вікна маленького будинку й обережно зазирнула всередину.

Кімната — нічим не особлива. Простора, світла. В центрі — чоловік перед комп’ютером. Його обличчя відбивалося в моніторі, обрамлене блакитним світлом екрана. Він замовляв їжу, вів відеодзвінок, переглядав новини, грав — усе онлайн, усе одночасно. Він був у русі, але не рухався. Він говорив, але був сам.

Карін та Боб розійшлися по сусідніх будинках, зазираючи у вікна. Усюди — схожі сцени. Родини під одним дахом, але в різних кімнатах. Екрани світилися з кожного кута. Жодних дотиків. Жодних живих розмов. Лише присутність — віртуальна, розмита.

— Що тут відбувається?.. — прошепотіла Карін.

— Люди бояться бути разом, — тихо відповів Боб. — Ними керує страх.

— Ні, — озвалась Хлоя. — Це вже не страх. Це — самотність. Ти поряд з людьми, на відстані витягнутої руки, і водночас — в абсолютній ізоляції.

— Самотній серед натовпу, — підтвердив Боб. — Серця б'ються поруч, але не торкаються одне одного. У кожному — глуха порожнеча.

І саме її — ту мовчазну, задушливу самотність — збирав приймач. Графітові струмені витікали з грудей кожної людини, звиваючись у повітрі тонкими нитками. Вони тягнулись до центру вулиці, зливаючись у темний клубок емоцій, що пульсував під вагою нерозділених думок і відчуттів.

*****

Повернувшись із чергових завдань, усі, як завжди, жваво обговорювали свої подорожі.
Хоча завдань було чимало, потрібна есенція залишалася невловимою. Делайла раз по раз проводила нові розрахунки, але виявити слід цієї субстанції — провини чи сорому — так і не вдавалося.
У поодиноких випадках результат був той самий.
Звісно, у лабораторії Маркуса залишалася одна-єдина пробірка з п’ятьма краплями тієї рідкісної есенції, але цього було безнадійно мало.
Команді лишалося лише одне — продовжувати пошуки.
Шукати й сподіватися, що цього разу їм нарешті пощастить.