Львів, Україна 2022р

М’який дощ щойно вщух. У повітрі висів запах мокрого бетону, гарячого металу і кави з автомата. Станційний годинник цокав, відмірюючи хвилини. Гучномовець монотонно оголошував напрямки: Варшава, Прага, Мюнхен...

Тея й Клод стояли осторонь, не заважаючи потоку. Усі поспішали — тягнули валізи, гукали рідних, прощались або зустрічались. Але приймач в руках Теї спіймав не радість, не тривогу, навіть не сум.

— Є сигнал, — прошепотіла вона.

Погляд Клода зупинився на хлопці біля четвертого перону. Молодий, років двадцять. Одягнений просто. Одна стара валіза на коліщатах, з ременем, що вже трохи відривається. І рюкзак. Більше нічого.

Він стояв мовчки, руки в кишенях. Дивився не на потяг. Дивився на вокзал, ніби вперше його бачив — або востаннє.

— Дивись, одна людина, а скільки есенції вона виділяє, — прошепотів Клод. На приймачі замерехтів перламутровий візерунок.

— Він прощається. Але не з людьми, — м’яко сказала Тея. — Він залишає тут усе, що будував, ким був. Залишає себе — попереднього.

— Його очі... Наче намагаються ввібрати кожен ґвинт у цій лавці, кожен напис на стіні, — Клод трохи нахилив голову. — Ніби хоче зберегти місце в пам’яті, щоби колись, в іншій країні, в іншій реальності — закрити очі й згадати.

Хлопець повільно зняв рюкзак і дістав із кишені складену вчетверо чорно-білу фотографію. Мить — і він сховав її назад. Погладив клапан рюкзака. Ніхто не бачив. Ніхто не чув.

— Це його найцінніше. Спогади в серці. Валіза в руках, але справжній багаж — усередині, — прошепотіла Тея.

Приймач стабілізував пульсацію. Перламутрова есенція стала густішою, насиченою. Вона огортала хлопця легким серпанком, який не розсіювався, навіть коли він рушив до потяга.

— Це частинка його дому, яку він забирає з собою, — сказав Клод.

— Вона буде жити в ньому. Виникатиме у снах, у фразах рідною мовою, які раптом прориваються посеред чужого міста.

— І саме вона, ця есенція, триматиме його, коли стане особливо важко.

— Для цього відчуття є дуже гарна назва, — тихо промовила Тея. — Ностальгія.

Клод мовчав, тільки поглянув на неї краєм ока.

— Іноді я думаю, що ностальгія — це не про місця. Це про людей, якими ми були в цих місцях, — додала Тея вже твердіше. — І коли ми їх залишаємо, то сумуємо не лише за ними, а й за собою — попередніми.

Клод кивнув.

— Тоді він прощається не просто з вокзалом, — сказав він. — Він прощається із собою.

Потяг рушив. Метал задрижав, поїзд набирав швидкість. Хлопець ще раз озирнувся, зовсім ненадовго. І пішов далі — уперед. Хлопець зник у вагоні. Люди навколо кудись поспішали, час продовжував йти своїм колом.

— Збір завершено, — повідомила Тея, прибираючи приймач.

Вони ще хвилину стояли мовчки. Серед шуму поїздів і голосів, об’яв вокзалу – ця мовчанка звучала найгучніше. Коли вони рушили в телепорт, Клод тихо промовив:

— Якщо ця есенція — частинка дому, то, мабуть, ми всі — трохи мігранти. Навіть коли нікуди не йдемо.