Місяць 1969р

— Сьогодні на місії ми бачили нову есенцію, — вигукнула Хлоя, заходячи до лабораторії Маркуса.

— Ви її зібрали? — захоплено спитав він. — Нарешті!

— Ні, приймач її не зловив. Збирав зовсім іншу. Мабуть, потрібні інші налаштування.

— А якого вона кольору? Темно-коричнева?

— Ні, білосніжна… Чому ти подумав, що вона має бути темно-коричнева?

— Бо коли я розмовляв із Карін, виділилось кілька крапель темно-коричневої есенції. Хоча я досі не знаю, що це за відчуття.

— А що було перед тим? Ми, наприклад, бачили, як людина померла — і тоді з’явилась білосніжна есенція. Щоправда, я теж не знаю, що це було.

— Ми просто розмовляли. Нічого особливого, — сумно промовив Маркус. Постійні пошуки вже повністю його виснажили. Розчаровано перебираючи думки, він тихо додав:

— Виходить, їх як мінімум дві.

Хлоя присіла на стільчик і замислилась.

— Я так не думаю. Карін же не поглинала білосніжну есенцію. Отже, вона їй не була потрібна, щоб почати відчувати, — промовила вона згодом.

— Може, не поглинала — бо вже мала її в собі?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Можливо, це те, що є в кожному з нас… наша душа.

— Ти хочеш сказати, що можеш довести присутність душі у людини?

— Можливо. Але це нам навряд чи допоможе. Особливо зараз. Треба зрозуміти, що це за есенція темно-коричневого кольору — і де її здобути.

— Я спробую налаштувати новий пошук разом із Делайлою.

*****

Коли телепорт доставив команду на місце призначення, першою реакцією всіх був легкий страх. Вони опинилися у відкритому космосі. І лише захисні костюми для телепортації зберігали їхнє життя. Планета, де вони опинилися, була вкрита кратерами, і переміщатися по ній було майже неможливо.
Маленька команда — Хлоя, Боб і Клод — просто спостерігала, намагаючись зрозуміти, куди вони потрапили. Повна тиша вакууму.
Удалині — плато з більш-менш рівною поверхнею. І темінь. Майже нічого не видно.

Лише слабо окреслений силует торкається поверхні. Корабель? Шатл? Капсула?
Команда стоїть і спостерігає. 

Думками всі повернулися до того першого дня, коли висадилися на чужій, далекій планеті. Тій, що лише трохи нагадувала Землю — холодній, темній, але придатній для життя. Пустельній, із замерзлими озерами, де-не-де.
Зараз ця планета стала їхнім домом. Останньою фортецею. Прихистком останніх почуттів.

Кожен добре пам’ятає свій перший крок у невідоме.
І зараз — ніби дивляться у дзеркало.

Люк відкривається. Повільно, обережно виходить людина в скафандрі. Затримується на мить — ніби робить останній подих перед пірнанням — і ступає на поверхню. Перший крок на чужій землі.

Астронавт — як останній маяк у всесвіті — випромінює світло зсередини. А ще — есенцію кольору фуксії. Яскравий спалах, неоновий, як блискавка у вакуумі.

Команда із захопленням спостерігає.
Він робить ще кілька кроків і знову завмирає. В руці — щось, що взяв із собою. Частинка дому.

Хлоя згадує, як теж колись брала з собою те, що асоціювалося з домом: дитяча ковдра, пошита мамою з клаптиків.
Клод подумки торкається весільної обручки і перших капчиків своїх дітей. Тепер вони стоять на полиці в його кімнаті.

Лише Боб уважно стежить за кожним рухом астронавта. Той намагається поставити прапор у цю кам’янисту землю.

— Це… Місяць? — шепоче він.

— Так. І перший крок людини у всесвіті.