Нью-Йорк, США, 2001р

Відчуття тривоги не покидало Хлою перед початком цієї місії. Звісно, вона завжди хвилювалася за  успішне виконання місії, але сьогодні чомусь згадала ту саму першу місію.

Їх тоді було троє: вона, Маркус та Себастіан. Молоді й гарячі голови. Тоді їм здавалося, що все можна виправити лише однією дією — усунувши причину, усунувши вірус, аби він ніколи не з'явився у світі — і все залишилось би таким, як вони пам'ятали.

Одна маленька дія, один маленький вчинок — і вони змінять хід історії, врятують усіх. О, якими ж наївними вони були. Вони відправилися в минуле в той день, коли світ дізнався про вірус, і все, що їм було потрібно, — всього лише забрати пробірку з лабораторії до того, як вона розіб'ється й вивільнить вірус.

Але існують такі події, такі сталі точки, які сам час не дозволяє змінити. Всі спроби були марні. Декілька спроб — і завжди той самий результат. Вірус створювали, пробірка розбивалася, звільняючи монстра, що починав поглинати все на своєму шляху.

Ще одна спроба — і повне фіаско. До того ж під час цієї спроби вони втратили Себастіана: пробірка тріснула в його руках, і він став першим ураженим, який отримав таку дозу вірусу — новим нульовим пацієнтом. І він став тим, із кого все почалося.

Час безжально покарав їх за спроби маніпулювати ним.

Маркус і Хлоя вирішили: більше ніяких спроб змінити минуле. Вони змінять майбутнє. Вони знайдуть те, що стане на противагу вірусу. Вакцину.

І вони досі на цьому шляху. Але останнім часом хвилювання все частіше відвідувало Хлою — так само, як і зараз.

Перші секунди після телепортації були найжахливішими. Та картина, яку побачили всі:
Великі глибокі купи брухту та уламків, речі, одяг, папери, взуття — дуже багато взуття, усе притрушене пилом і сажою.
І тиша, яка кричить голосніше будь-якої сирени. Люди, чи скоріше їхні тіні, мовчки, механічно виконують якісь дії. Вони шукають, намагаються знайти хоч щось, але навкруги — лише згарище.
Без надії, без сліз — їх немає, вони всі висохли. Лише примари, які колись були людьми. А зараз це закопчені лиця та руки, збиті до крові. Дихати важко, бо ти дихаєш не просто пилом, а згорілими тілами, які ще вранці жили, пили каву, мали справи, мріяли, кохали, були. А зараз перетворилися на порох, по якому всі ходять і яким дихають.
Така картина виведе з рівноваги будь-кого, навіть того, хто взагалі не має емоцій.

Першою оговталася, мабуть, Хлоя. Вона почала роздивлятися й шукати хоч якийсь мінімальний прихисток: хоч ти й невидимий, але шмат цегли може впасти й на тебе. А вона не хотіла втрачати ще когось із команди. Трохи подалі була вітрина якогось магазину — навкруги все засипане побитим склом, але це краще, ніж посеред згарища, де з неба летить каміння.
Трохи заховавшись, команда продовжила спостереження.

Прямо на груді каменів лежали два пожежники та собака. Вони були зморені та обезсилені. А з очей собаки текли сльози. Трохи далі інша частина пожежних розбирала великі брили з усією делікатністю, яку тільки могла дати. На другому кінці вулиці, прямо на дорозі, складали чорні мішки, як мітки. Ніхто з команди навіть не намагався порахувати їхню кількість.

Команда взагалі забула, навіщо вона сюди прийшла, з якою ціллю. Вони просто були німими свідками і поглинали в себе все це без зупинки. Особливо Карін: як губка, вона поглинала — і це одразу трансформувалося в сльози, що котилися по щоках. Вони не шукали вивісок чи таблиць, бо вже знали, де опинилися і коли.
В день, коли змінилася історія всієї планети — ще одна фіксована точка історії: 11 вересня 2001 року. І це те, що залишилося від Веж-близнюків…

Команда повернулась, але ніхто навіть не дивився в приймач і на темно-синю есенцію, що він зібрав. Зараз це не мало жодного значення. Клод просто мовчки передав усе це Маркусу, а той так само мовчки попрямував до своєї лабораторії.
Карін ніяк не могла позбутися емоцій — ніби її увімкнули і забули вимкнути. Зазвичай її відчуття йшли на спад, а потім наступав період без відчуттів. Але не зараз. Вона просто мовчки пішла за Маркусом.
«Зрештою, він лікар», — подумала вона.

У лабораторії Маркус переливав пробірки в колби. І в повній тиші, коли тільки Карін зайшла, приймач запрацював знову. Лише три краплі есенції в’язкої темно-коричневого кольору. І вони виділилися з Карін.

— Я все відчуваю: сум, біль, страх, печаль і сором, — вигукнула Карін, — і здається, я знала тебе раніше.