Ванкувер, Канада 2010р

Маркус старанно оминав зустрічі з Карін. Для нього це вже було не те, що спостерігати за нею, коли вона спить, чи в невидимому костюмі. Він пам’ятав її, а вона — його ні. Пам’ятав їхні дитячі забави. І пам’ятав, якою вона була. А зараз Карін — не така. Він спочатку має повернути їй здатність відчувати. А тоді, можливо, вони зустрінуться…

Та його заклопотаність та зосередженість зіграли з ним жарт. Він не помітив, як вона зайшла до лабораторії.

— Ти — доктор? Хлоя казала про тебе. Це ти створив вакцину?

Від здивування Маркус ледь утримав скляні колби. Її голос. Він так давно не чув цей голос — що лунає, немов струмок: ніжний, тонкий, але не писклявий.

— М… да… Маркус… я, — ледве зміг промовити.

— А чому я іноді відчуваю, а іноді — ні? — запитала Карін, кілька разів при цьому кліпнувши очима.

Саме таку картину й побачила Хлоя, коли зайшла до лабораторії. Розгублений Маркус шурхотів подолом свого халата й мовчав. А Карін дивилася на нього й часто, часто кліпала.

— Нам потрібно збиратись на нову місію, Карін, — вирішила допомогти Хлоя. З Доком вона ще встигне поговорити, можливо, після місії. А ще — підтвердить деякі свої здогадки.

Нова місія — і новий склад команди. Хлоя, Клод, ну і звісно Карін. Боб та Тея також вирушили, але в інше місце.

Перші секунди після прибуття — і команду накрило відчуттям легкого холоду. Вони були в засніжених горах. Сніг не падав, але лежав усюди: брудно-білий на тротуарах, сліпучий на дахах, скрипучий під ногами. Гори стояли осторонь, величні, мов глядачі. І здавалося, навіть вони сьогодні затамували подих.

А в центрі — льодова арена. Багато людей — як учасників, так і глядачів. Клод з острахом торкнувся гілки, на якій лежав пухкий сніг. Він бачив його вперше. Читав про нього, але не бачив, і тим паче — не торкався. Ці пухкі білі хмаринки, що одночасно могли бути невагомими і міцними, як лід. Як і люди, що були тут. Сталеві люди — на візках, з протезами, в темних окулярах — йшли вперед із такою гідністю, наче не долали слабкість, а перетворювали її на силу.

На льодовій арені грали гімн — не національний, а гімн боротьби. Там ковзали ті, хто ніколи не мав ковзати. Стрибали ті, кому казали: «Ти більше не зможеш».

У повітрі пахло льодом, металом і гарячим шоколадом із найближчих кіосків.

А над входом в арену висів банер: «Ласкаво просимо на зимові Паралімпійські ігри у Ванкувері, 2010 р.»

Команда насолоджувалась тріумфом перемоги — хоч і не своєї, але когось іншого. І найголовніше — приймач справно працював. Як дорогоцінне каміння, малі кристалики смарагдового кольору вже заповнювали колби приймача. І знову все повторилося — Карін також поглинала ці кристалики. Вона спостерігала за змаганнями, а Хлоя — за нею.

Безсумнівно, це була гордість. Справжня й тяжко здобута. А Карін… Карін стояла, затиснувши пальці в кулак, і ковтала це все очима, шкірою, диханням. Немов училася бути людиною — переймала досвід у найкращих вчителів, які обрали життя....