Меннеаполіс, США 2020р

Маркус проводив увесь свій час у лабораторії, постійно здійснюючи нові й нові розрахунки. І якби не пильний контроль Делайли, він узагалі забував би про їжу та сон. Та йому здавалося, що цього замало. Що він робить недостатньо. Що есенція збирається надто повільно. І взагалі — все це може не дати бажаного результату. Чи може він, одна людина, щось змінити? Вилікувати цілий світ, повернути людям здатність відчувати.

Саме таким його і знайшов Боб — добряк і веселун. Він уже давно помічав, що з Маркусом щось відбувається, але лише зараз вирішив поговорити.

— Привіт, Док, як справи? — запитав він.

— Як справи, як справи... — буркнув Маркус, зовсім не налаштований на розмову, тим паче з Бобом.

— Та ти чого... Я ж прийшов допомогти. Хлоя сказала, що ми вирушаємо лише ввечері, отже, в мене є кілька вільних годин. Клод займається підсиленням поля телепорту, а ти ж знаєш, я не дуже в цьому. От і вирішив до тебе зайти…

— Я зайнятий… Але ти можеш підготувати нові колби для есенції, — трохи пом’якшив свій тон Маркус.

І далі вони працювали в тиші, кожен занурений у свої думки. Розмови не вийшло — знову.

Хлоя гукнула Боба вже майже перед самою місією. Вона теж помітила стан доктора, але вирішила, що поговорить із ним після повернення. Бо зараз на них чекала нова подорож.

Щойно команда вийшла з телепорту, вони опинилися на площі, де проходив якийсь мітинг або протест. Люди зливалися в одну суцільну масу, усі — в медичних масках. У багатьох у руках були плакати з написами:

“Ми такі самі люди, як і ви”
“Ні поліцейському свавіллю”
“Справедливість для Джорджа Флойда”

Тисячі людей ішли й скандували гасло: “Black Lives Matter” (Життя чорних мають значення). Багато хто ніс портрет молодого чорношкірого чоловіка.

Повітря було напружене, мов перед бурею. Напруження загострювалося та посилювалося. Свинцево-сірі хмари затягнули все довкола. Ще мить і них можна буде торкнутись.

Однієї іскри вистачило б, щоб ця, на перший погляд мирна хода, перетворилася на хаос. Так сильно були натягнуті нерви у всіх довкола. Люди були переповнені гнівом. Його можна було відчути на смак — він щипав очі, подразнював рецептори, в’їдався в шкіру.

А команда не лише відчувала його — вони бачили його. Криваво-червоний туман здіймався в повітря і прямував до приймача. Довкола лунав галас і крики, що глушили будь-які звуки пристрою.

— Усі ці люди вийшли сюди через одну людину, — вражено промовив Боб.

— Так, іноді одна людина може підняти хвилю, яку вже нічого не зупинить, — гордо мовила Хлоя, перевіряючи пристрій.

— Але ж скільки гніву й обурення… — занепокоїлася Тея.

— Ця подія стала лише каталізатором, щоб те, що ми носимо в собі, знайшло вихід назовні. Неможливо стримати те, що проривається з глибин самого серця, — сказала Хлоя, вже входячи в телепорт.

Повернувшись із місії, Хлоя підійшла до Маркуса:

— У чому справа, друже?

— Я не впевнений, що нам вдасться, — відчай бринів у голосі Маркуса. Його руки тремтіли, він ледь не впустив колбу. А в очах запала багатотижнева втома.

— А я впевнена. Бо одна людина може змінити світ. Сьогодні я знову в цьому переконалася.

— У нас буде лише одна доза… — не вгамовувався Маркус.

— І вона стане каталізатором. Запустить реакцію. Я в це вірю. І вірю в тебе.

Нарешті в очах Маркуса з'явився ледь помітний промінчик надії. І Хлоя також це помітила.