Єрусалим, Ізраїль 1992р

— Нас чекає нова місія. Час вирушати, — промовила Хлоя, заходячи до Маркуса в лабораторію.

— І куди сьогодні? — байдуже запитав Маркус.

— Ти знаєш, я волію не знати. Це спонукає до вивільнення ще більшої кількості есенції. А це — найголовніше. Все заради місії, — з болем чи навіть смутком промовила Хлоя.

Решта команди вже чекала її біля телепорту. Останні приготування — і машина запрацювала, поглинаючи мандрівників у часі.

Цього разу вони опинилися в доволі просторому приміщенні з безліччю залів та коридорів. Поступово команда почала досліджувати новий простір. Навколо ходили люди, зупинялися на кілька хвилин, про щось думали — і йшли собі далі. У повітрі пахло фіалками та магнолією, і ще якийсь ледь вловимий аромат витав у просторі. Архітектура комплексу була досить модерна, можна сказати — навіть футуристична. Деякі стіни знаходились під певним кутом, а не прямо, як зазвичай. Все це створювало дивну, майже нереальну атмосферу. А ще — речі, які знаходились у найнесподіваніших місцях. Он трохи далі — щось схоже на рів, у якому було накидано безліч книжок: старовинних, деякі навіть перев’язані стрічкою.

Аромат посилювався, і команда попрямувала за ним, як за путівником, немов за дороговказом.

Попереду на них чекала велика кругла зала з куполом у центрі. Він був відділений від основної зали, і щоб туди потрапити, треба було перейти місток. У приміщенні панувала цілковита тиша. Не порушуючи її, команда підійшла до купола. Перламутрова есенція стікала в колби тонкими струменями. Всередині купола були розміщені сотні, ні — тисячі, а може й більше — фотокарток.

Команда роздивлялася навколо, і кожен знайшов фото, яке йому запало в серце.

Погляд Клода привернула родинна фотокартка молодого подружжя. Він знову згадав про свою родину.

Ніжна Тея вдивлялася у фото великої родини — там, мабуть, було три покоління. І всі горнулися одне до одного. Тея не знала своєї родини, ніколи її не бачила, але завжди мріяла про саме таку велику родину. Де онуки залазять на коліна до дідуся і випрошують печиво чи яблуко. Де бабуся клопочеться, щоб у кожного було своє місце, і всім було комфортно. Де кожен дивиться на іншого з любов’ю.

Навіть завжди веселий Боб притих і вдивлявся не у фотокартки, а в їх відображення у воді. Бо просто посеред зали знаходилося штучне озеро, в якому відбивалися всі ці фото. Це давало ще глибший ефект присутності всіх цих людей.

Стіни були ніби розсунуті, створюючи ілюзію, що вони ширяють у повітрі.

На стелажах — чорні папки. Хлоя обережно підійшла й узяла одну до рук. Розгорнувши, вона побачила справу — трохи схожу на ту, що заводять на в’язня у тюрмі. Але тут також були листи, спогади, свідчення. Ціле життя в одній тонкій папці. Все, що залишилося після цієї родини. Як щось сакральне, вона з повагою і обережністю поставила папку на місце.

Щоб не порушувати атмосферу цього місця, вона помахала команді рукою, мовляв: «Нам вже час». Колби були наповнені перламутровою есенцією — липкою на дотик і солодкопряною на смак.

Команда знову переступила через телепорт — та те місце не полишало їх. Одна лише згадка про нього розбурхувала безліч почуттів. А найсильнішою емоцією для всіх стала ностальгія. За людьми і їхніми життями, які вони так і не змогли прожити повноцінно. Бо це місце — це була Зала Імен Праведників Світу. Людей одного народу, що загинули лише за те, що були цим народом. І тих, хто їх рятував — навіть якщо сам не належав до цього народу.

Невже й справді найбільшим ворогом людства є воно саме? , — подумала Хлоя, повернувшись із місії.