Лондон, Великобританія 1997р

Команда знову пройшла через телепорт. Попередній успіх окриляв. Перший збір пройшов вдало, і Делайла знайшла ще один емоційно багатий момент історії.

Цього разу вони опинилися на іншій площі. Вона була вщерть заповнена людьми: жінками, чоловіками й дітьми. Стояла тягуча тиша. У повітрі відчувалося щось ледь вловиме, терпке на смак. Солоність сліз і задуха від диму свічок.

Трохи попереду команда побачила велику ковану огорожу.

— О, ще одна стіна, — тихо засміявся Боб.

Тея швидко похитала головою:

— Ні, цю стіну ніхто не руйнує. Подивіться…

Усі прослідкували за напрямом, який вказала Тея.

— Дивіться, скільки квітів та іграшок.

І справді, біля огорожі було безліч квітів, м’яких іграшок та запалених свічок. Люди стояли мовчки, хтось тихо всхлипував. Запала загальна тиша. Лише приймач на поясі Хлої поцокував — він уже вловив синю есенцію й збирав її. Приймач жадібно всмоктував її з повітря. Запах був п’янкий, як дорогий парфум — насичений квітковим ароматом.

— Як сумно… Що тут трапилося? — майже пошепки запитала Тея. На її очах забриніла сльоза.

— Мабуть, хтось помер, — відповів Клод, який досі мовчав. Завжди стриманий, навіть дещо відсторонений, Клод уперше озвався. У куточку його очей теж потемніло від вологи.

Хлоя помітила на огорожі кілька плакатів. На всіх — фотографія молодої жінки. Дуже вродливої. Вона виглядала велично. Гідно — як королівська особа, і водночас просто — як знайома подруга. Привітна, без маски та гриму. Як жінка, що живе по сусідству.

— Хто вона? — запитав Боб.

Четвірка мандрівників прислухалася до розмов, що тихо прокочувалися натовпом.

— Вона була такою справжньою, живою… — промовила жінка.

— Так, я пам’ятаю, як вона приїжджала до нас у Ліверпуль, у дитячу лікарню, — відповіла їй інша.

— Вона випромінювала мир, — сказав якийсь чоловік.

— Її доброта змінила світ назавжди. Вона зробила для нас більше, ніж усі генерали, — промовив військовий, що спирався на костур.

— Вона стала королевою наших сердець, будучи лише принцесою… — розплакалась якась жінка старшого віку.

— Бідні її діти… Вони залишилися без матері…

І таких розповідей було безліч — кожен хотів сказати щось хороше про цю жінку. Повітря просочувалося загальним сумом. Різнокольорові стрічки тріпотіли на вітрі, ніби прощалися.

А вона дивилася з плакатів на всіх із ніжністю, вишуканою стриманістю, благородством і жертовністю. Коротко пострижене волосся, вкладене в просту зачіску, відтепер назавжди стане її символом. Символом простоти. І очі… очі, які випромінювали спокій та любов, тишу і світло.

— Справді велика Особистість, що залишила слід у серцях мільйонів, — промовила Хлоя. — Але нам час повертатись.

По її щоках також текли сльози.

— Прощавай, Діано… — Хлоя з командою ввійшла в телепорт, залишаючи позаду ворота Букінгемського палацу. Лондон. Вересень 1997 року. Колби були наповнені. Здавалося, вони ось-ось тріснуть від синьої есенції скорботи, яку зібрав приймач на площі. Треба було поспішати — скляні ємності не здатні довго стримувати таку концентрацію емоцій.

Вийшовши з телепорту, команда ще кілька хвилин стояла мовчки, усвідомлюючи всю глибину моменту. Маркус із Делайлою чекали на них з острахом і водночас з надією.

— Ви повернулися, — з полегшенням промовив Маркус.

— Так. Це був вражаючий досвід, — відповіла Хлоя. — І ми ще трохи ближче до мети.

— О, ви так багато зібрали… — Маркус уже обережно переливав есенцію в резервуар.

Всі розійшлися по своїх кімнатах. Лише Хлоя ще довго стояла біля телепорту й думала, як багато втратило людство, переставши відчувати. Вона мусить повернути ці відчуття у світ. Як хороші — так і болючі.