2125р

 Планета Земля 

Маркус пройшов через телепорт і опинився в маленькій кімнаті. Два на два метри, не більше. Ліжко і стілець, решта меблів були заховані в стіни. Маркус зрозумів це по виступах на стінах. Ось тут, мабуть, висувний стіл, а там — шафа. Вся кімната була сліпучого білого кольору, навіть підлога. Ця білизна та стерильність засліпили його на кілька хвилин. Коли очі звикли, Маркус побачив, що на ліжку спить дівчина. Вдивляючись в її обличчя, він шукав знайомі йому з дитинства обриси. Так, це вона — Каріна, його подруга дитинства. Маленька дівчинка, що перетворилась на дорослу жінку. Ну і він вже давно не дитина.

На Маркуса нахлинули спогади: про їхнє спільне дитинство, про щасливі часи, коли все було інакше. Як вони бігали босоніж по мокрій від роси траві. Як Каріна сміялася, і її лункий сміх розносився далеко-далеко. Як він приносив їй квіти, а її щоки заливалися рум’янцем. Як шукали загублених пташок, і потім разом годували їх. Як її волоссям грався вітер, а Маркусу так хотілося до нього доторкнутись, але він жодного разу не наважився.

Зараз здавалося, що це було в іншому житті. А може, і справді — в іншому, в тому, що був до вірусу. Вірус забрав у Маркуса його друга дитинства, перетворивши її на порожню оболонку, яку він бачив перед собою. Ніби те саме золотаве волосся такого гарного світлого відтінку. Ті самі ямочки на щоках. Маркус був упевнений, що й очі так і залишилися ніжного блакитного кольору. Все те саме — і водночас зовсім чуже та незнайоме. Як і цей сірий безликий комбінезон, що лежав на стільці з номером замість імені: К-564-327-М23.

Та нічого, він поверне своє. Свого друга. Саме заради цього він сюди і прийшов. Він обережно вийняв із кишені шприц і зробив ін’єкцію.
“Єдина доза. Поки що єдина. Але якщо все вдасться, він зможе синтезувати більше.  Для інших, для усіх. Звісно, вакцина не подіє миттєво, буде потрібен час, щоб розблокувати фрагменти ДНК, які вразив вірус. Але поступово ДНК відновиться. А він буде приходити і спостерігати”.

Він знову увімкнув режим невидимості і ще кілька хвилин розглядав Каріну. А потім зник у телепорті так, як і з’явився.

За кілька днів до цього…

Маркус, як завжди, заглибився в розрахунки і навіть не помітив, коли прийшла Хлоя. Нарешті вони зібрали достатньою кількість  есенції — і тепер Маркус намагався синтезувати вакцину проти вірусу.

— Вже зовсім скоро! — вигукнув він.

— Так, але нам потрібно буде спочатку випробувати її на комусь, — стривожилася Хлоя.

— Вона обов’язково подіє, — почав запевняти її Маркус.

— А якщо будуть побічні реакції? — знову занепокоїлась Хлоя.

— Все буде добре. Вакцина має просто розблокувати те, що заблокував вірус. Це так само, як відкрити замкнені двері — просто треба підібрати правильний ключ. Або  підійде — і  ми отримаємо шанс на майбутнє, або ні — і  двері залишаться просто  зачиненими.

— Ну добре, добре, вмовив, — погодилася нарешті Хлоя. — Але ми маємо точно знати, хто ця людина, де вона, і спостерігати за нею.

— В мене є одна кандидатура, — загадково посміхнувся Маркус.

За півроку до цього....

Понеділок, 20 вересня 2125 року. 6:00.
Дзвін будильника.
– К-564-327-М23, час прокидатися. Твій розклад на сьогодні:
6:10 — гігієнічні процедури.
6:45 — сніданок.

К-564-327-М23 розплющила очі. Вони були блакитні — холодні, мов небо над мертвим морем. Вона мовчки сіла на ліжку й дослухалась до голосу з динаміка.
7:00 — відправлення шатла.
7:30–18:30 — робочий час (обід: 13:30).
19:00 — прибуття шатла.

Вона встала. Ліжко одразу втягнулось у стіну — безшумно, автоматично.
– На сьогодні заплановано заняття сексом. Бажаєш обрати партнера?
Вона підійшла до панелі. Її пальці механічно гортали анкети. Зупинилась на Д-219-453-М23. Підтвердила вибір.
– Твій вибір підтверджено. Скільки часу відвести на процедуру?
– Двадцять хвилин.
– Тоді плани на вечір:
19:30 — вечеря.
20:00 — гігієнічні процедури.
20:30–6:00 — сон.

Дослухавши повідомлення до кінця, К-564-327-М23 рушила до душової. Тіло її було ідеальним — стандартний зріст, стандартна вага. Навіть краса в ній була стерильна, уніфікована.
З отвору в стіні з’явився сірий комбінезон. Вона вдяглась і, не зупиняючись, пішла довгим коридором з однаковими дверима. Усі, кого вона зустрічала, були такими ж, як і вона — уніфіковані, мов клони.

Шатл чекав. Усередині — мовчазна маса сірих фігур.
Коли шатл стартував, всі були на своїх місцях. Вони долали тисячі кілометрів за секунди. Усі знали свій напрям, і жоден не запитував: навіщо?

Робоче місце К-564-327-М23 нічим не вирізнялось. Вона щось натискала, щось аналізувала, але навіть вона не могла пояснити, що саме робить. Як і мільйони інших.

Так минали дні на Землі — одноманітні, стерильні. Уже понад 20 років.
А почалося все з вірусу. Спершу зникли прості речі — смак яблука, запах дощу. Потім — емоції: любов, радість, гнів, сум.

Спочатку світ радів: війни припинились, насильство зникло. Але мир виявився штучним, мов під анестезією: без болю, але й без життя.

Людей перенумерували. Позбавили імен. Позбавили запитань. Залишили лише базові функції: спати, їсти, розмножуватись. Система склала свої протоколи.

Лише 10% людства виявилися імунними. Вони боролись. Поки не зникли безвісті.
 

Водночас, десь у Всесвіті

Невелика планета. Без місяця. Зі слабким сонцем. Темна. Жива.