Розділ 34. Емілі

Обрив… рана… крижана вода… я думала, що помру, але коли тіло торкнулося води рана почала загоюватися і сили поверталися до мене. Я не вірила очам, що це насправді відбувається. Коли винирнула з води, то реліквія почала сяяти. Мене віднесло течією на доволі довгу відстань. З великими зусиллями, але я все ж змогла вибратися на берег. Маргарет ніде не було, але це хвилювало мене менш за все. 

Я стояла посеред лісу і тремтіла від холоду. Весь одяг мокрий і холодний. Попри те, що сильно змерзла я намагалася думати про те як повернутися, як вийти до того місця. Піднявшись на високий обрив я побачила те місце, звідки щойно падала. Трохи подумавши я вирішила йти. Почувши кроки позаду спочатку зраділа, сподівалася побачити когось знайомого чи того, хто допоможе, але все пішло шкереберть. Моя радість і посмішка зникли, як наче й зовсім не було. 

Є те чого я все ж нікому не сказала, бо не була певна, що то справді спогади. А дарма. Ще один кошмар мого життя... біологічна мати Маргарет...

— Думала втекти? Даремно. Ти чудово знаєш, хто я така і що я можу. — Підходить ближче, а я відступаю до прірви. 

— А ти схоже недооцінюєш мене і мої сили. Як і твоя нещасна донечка. Та от тільки вона сильно прорахувалася і спочиває десь на дні річки. — Бачу, як жінка спалахує за секунду і з відстані двох метрів жбурляє мене в дерево. Я падаю і кривлюся від болю. Це щось новеньке. Крадійка сил стала сильнішою?! 

— Моя донька мала тяжку долю, а тобі все так легко давалося. Ти й гадки немаєш, що вона пройшла через тебе. Тепер настав твій час сплачувати рахунки. — Поки вона белькотить підриваюся на ноги і наношу кілька ударів. Вона лише відступає на кілька кроків назад.

— У всіх є проблеми, важливо лише те у який спосіб ми їх вирішуємо і як до цього ставимось. Ви обидві обрали для себе шлях злодіїв та вбивць.

— Ми не обирали цього. Життя доволі несправедливе, тому у нас не було вибору. 

— Вибір є завжди.

— Що ж ти така вперта, як те стерво.

— Бо я і є стерво. — Хитро посміхаюся та хапаю краї мотузки, від чого вона падає, а я біжу геть. Жінка намагається всіма силами наздогнати мене і відкинути в якесь дерево, але нічого не виходить. Я добігаю до мосту і здавалося б вже ось-ось і я в безпеці, але це стерво встигає притягнути своїми силами мене назад і хапає за горло. Душить мене, а тоді до нас під'їжджає машина. Усі мої спроби вирватися і застосувати сили провалюються. Схоже вона викрала сили того, хто мав протилежні моїм.

Свідомість покидає мене, хоч як би я не намагалася протистояти цьому. До тями я прийшла, коли були вже в будинку. Я не знала, де я і як потрапила. Кімната була знайома, але я не пам'ятала звідки. Я чула голоси тієї навіженої і якогось чоловіка. Вона наказувала йому закинути мене у портал, який мав от-от з'явитися.

Віддалено чую голос жінки, яка благає дописати слова на картині. Збираюся з силами і поки ніхто не бачить, за допомогою своїх сил дописую слова. В наступну мить знов втрачаю свідомість. Коли знов приходжу до тями, то в мене більше сил. Сідаю на ліжку. Не розумію, де знаходжуся. Яскраве світло сліпить, тому прикриваю рукою очі. Чую поряд тихі кроки.

— Оклигала? — Різкий тон дівчини врізався у свідомість.

— Лілі, хіба так можна казати?! — М'яко, але обурливо промовила літня жінка.

Я побачила їхні обличчя за кілька секунд. Усе довкола незнайоме, чуже. Дві пари очей втупилися в мене.

— Хто ви такі? — Нарешті подала голос я.

— Я Меланія, а це Лілі. Нас, як і тебе закинули за бар'єр.

— Що це ще за бар'єр такий? І як звідси вибратися?

— Ба, а я тобі казала, що вона тупа. По її обличчю все ж зрозуміло.

— Не тупіша від тебе. — Дівчина ображено подивилася на мене.

— Дівчата, не треба сваритися. Лілі ти не можеш знати напевне чи вона допоможе чи ні. А ти, як я зрозуміла і є та сама Емілі. Чи не так? — Жінка уважно поглянула на мене.

— Звідки ви знаєте? — Я примружила очі і звела брови.

— Дорогенька, я багато чого знаю. Стіни все чують.

— А я кажу з неї користі мало. — Мала ніяк не вгомониться. 

— А якщо зможу? Що робитимеш? Ноги мені цілуватимеш? — Вигинаю запитально брову та злегка нахиляю голову вбік. І для потрібного ефекту ще й очима кліпаю невинно. Обличчя у неї аж перекосилося. Там видно було субтитри, де читалось слово Фу .

— Дівчата, припиніть! — Від тону жіночки я аж здригнулася. Звучало загрозливо. — Лілі, вона зможе нам допомогти, тому перестань бути такою скептично налаштованою. 

— А де реліквія? — Я перелякано обмацала ланцюжок, але його не було. В паніці почала дивитися усе навколо, але її ніде не було.

— Що ти шукаєш? — Меланія стурбовано дивилася на мене.

— Перстень... каблучка з лілією. Це... це дуже важлива річ для мене. — Жінка здивовано дивилася на дівчину, як і Лілі.

— Ти кажеш про оцю каблучку? — Меланія простягнула фото, де виднілася реліквія.

— Так, але... — Я спантеличено дивилася на жінку.

— Я бабуся Едвіна. — Як доказ вона показала їх спільне фото, коли йому тільки виповнилося п'ять років.