Розділ 33

Кожен момент може мати різне емоційне забарвлення. Та чи буде це важливо в той момент, коли ви втрачаєте когось чи знаходите назавжди? Ми не в силі контролювати свої емоції в критичні моменти, але загалом ми можемо це зробити. Ми можемо бути сильними поряд з близькими людьми. Та чи буваємо ми такими ж сильними для себе? 

Ян сидів поряд з Мартою на задніх сидіннях. Марк був за кермом, а Едвін сидів поруч і згорав від нетерпіння. Коли вони під'їжджали до того самого місця, то кароокий помітно напружився, бо воно було надто знайоме.

Високі залізні ворота при в'їзді на територію маєтку нагадували щось готичне і похмуре. Хмари стягнулися навколо і легкий туман оповив усе довкола. Але Едвін зміг впізнати будинок, де сто років тому сталося невиправне. Він ніколи не з'являвся в цьому місці після того, що сталося. Тепер це місце заросло чагарниками і вже мало не такий привабливий вигляд, як колись.

Туман розступився і утворив коридор до входу у велику будівлю, що раніше була затишною домівкою. Едвін та Марк вирушили в середину. Ян та Марта лишилися при вході. 

В будинку було надто тихо, ніби усі звуки зникли водночас. Чоловіки оглянули майже всі кімнати будинку. Залишилася лише кімната бабусі Едвіна. Кароокий зайшов першим. 

Жінка мала хороший смак до речей, тому її кімната хоч і була великою, але затишною. Вона вирізнялася поміж інших, бо мала багато дрібничок, які ідеально вписувалися в інтер'єр. Стіна навпроти вікон була розписана візерунками, які загалом виливалися в картину. Це був портрет самої жінки. Меланія, так звали бабусю Едвіна. Вона була дуже розумною, але все ж вороги змогли надурити її та заманити в пастку. Принаймні так вважалося тоді. Справу закрили не знайшовши жінку. Її вважали зниклою, але згодом вороги впевнено заявили, що вона мертва і надали докази цього. Багато хто не вірив у це, але знайти її так і не вдалося.

Кімната пані Меланії була закрита з того дня, коли вона зникла. Ніхто й ніколи не заходив туди. Вхід туди був під забороною. В середині все виглядало доглянуто і охайно. Дивно, бо слідів чиєїсь присутності тут не було, але ні пилу, ні павутиння, ні зів'ялих квітів не було. Чоловіки оглядали кімнату та підійшли знов до портрету жінки. Риси її обличчя наче змішалися з іншою людиною.

— Тут надзвичайно чисто і свіжо, попри те, що за дверима в кілька разів гірша ситуація. Як і за вікном, але в середині наче все вічно живе. — Задумливо сказав блондин.

— Я не був тут відтоді, як вона зникла. Сюди було заборонено входити. Але одного разу я все ж зайшов, бо цікавість взяла гору. І знаєш, що тоді трапилося? — Кароокий поглянув на Марка.

— Що? — Той повернувся та поглянув на Едвіна.

— Я чув голос бабусі. Хоча не все зміг розібрати, але дещо цікаве почув. Вона сказала, що реліквія усіх врятує. А тоді щось ще було про те, що час ще не настав і буде ще біда, після якої все повернеться на свої місця. Бабуся хотіла ще щось сказати, але я почув кроки і сховався, тоді голос зник. Коли кроки стихли, то в кімнаті з'явилося дві постаті. Мій дядько вигнанець і ще жінка дуже схожа на біологічну матір Маргарет. Можливо це й була вона.

— Як вони там з'явилися? — Спитав Марк звівши брови.

— Через портал. Тоді я його бачив замість цього портрету, але лише на мить. Коли ті двоє вийшли з будинку перетворившись на двох чоловіків з охорони, то я виліз із схованки і уважно роздивлявся картину. І риси обличчя були іншими. — Чоловік підійшов ближче до картини і вказав пальцем на надпис в правому нижньому кутку. — І цього теж тоді не було.

Марк підійшов ближче та роздивився напис. 

— Я вже бачив щось схоже. Це було... це було у справі Мельникова. Ми тоді оглядали його будинок і знайшли схожу картину. Це був портрет його дружини. Після його знищення ми не знайшли його онуки. Тоді виявилося, що вона зникла одразу по завершенню балу, який влаштувала. Сам чоловік це ніяк не пояснив, а тоді і сам зник, але на відміну від онуки його вдалося знайти... вам. 

— Можеш сходити сказати Яну та Марті нехай пошукають інформацію про цю хрінь з картинами, а я поки ще раз тут все огляну? 

— Так, звісно. — Марк пішов з будинку. 

Едвін ще раз обійшов кімнату. Він став біля вікна і дивився на сад, у якому стояв фонтан. На горі якого був прозорий камінчик. Води давно не було, але ні плісняви, ні будь-якої зелені в ньому не було. 

— Де ж ти, моя квітонько? — Тихо мовив чоловік та пішов до фонтану. Коли опинився поряд з ним, то побачив свіжу кров та подряпини. Це були свіжі сліди боротьби. Чоловік кинувся до машини, але там нікого не було. Він обіг увесь будинок, але нікого не було. Паніка накрила з головою. Чоловік почав задихатися. В очах почало темніти. Едвін сперся на стіну спиною і сів на підлогу закривши очі. Він схопився за реліквію і почув тихі кроки біля себе. Кароокий привідкрив очі і побачив Емілі. Вона присіла біля нього і дивилася на нього.

— Едві, тут не можна сидіти. Чуєш? — Він уважно дивився на неї і думав чи вона знов йому сниться.

— Квітонько, це знов сон. Клятий сон, а не моя реальність. Я жити без тебе не можу. Сумую за тобою. У мене дах їде без тебе. — Чоловік притягнув її у свої обійми.

— Едвіне, ти вже близько до мене. Дуже близько. Тому не здавайся... Але не ризикуй собою. Якщо з тобою щось станеться, то я цього не переживу. — Вона подарувала йому легкий поцілунок та трохи відсторонилася і поглянула на чоловіка. — Прокидайся, тобі ще рятувати Емілі. — Вираз обличчя дівчини змінився на серйозний і чоловік скривився. — Прокидайся, Едвіне! — Чужий голос увірвався у свідомість і кароокий відкрив очі. Перед ним сидів Ян.