30. Віка. Яка твоя відповідь, Віко?...

Коли я бачу машину батька, всередині все обмирає. Серце пришвидшує свій ритм. Я думаю, що, певно, тепер нічого не вийде… Він забере мене прямо зараз… Прямо з цього двору, я його знаю. Я стискаю долоню Слави, а він раптом повертається до мене і цілує.

Я думала, що швидше моє серце битись сьогодні вже не буде. Але коли він цілує мене, я забуваю про все. Не думаю ані про батька, ані про матір, ані про Андрія… Тільки про Славу. І про те, що я маю насолодитись цим моментом, поки він не награється… 

— Ти! Забрався від неї! — Славу грубо від мене відривають чиїсь руки. — Зараз я тобі покажу, тварюка! 

Я мало не падаю, бо ж ми були на байку. Але втримуюсь на ногах. Мені стає страшно… Дарма ми все це задумали… Я не хочу, щоб йому нашкодили…

— Тату, не чіпай його! — я мало не плачу, притуливши долоні до обличчя. 

Батько тимає Броніслава за плече, його обличчя перекошене від люті. Таким я його давно не бачила, і думала ніколи не побачу. 

— Руки свої смердючі прибрав від мене, — каже Броніслав спокійно. 

— Це моя донька, що ти собі удумав, козел?! — батько замахується на нього кулаком, але Слава блокує удар.

— Не гарно знайомитись з майбутнім зятем з бійки, — каже Броніслав. — Тому й тобі я не вмажу сьогодні… 

— Тату, відпусти! — повторюю я, хапаючи батька за руку. — Відпусти його!

Слова про "зятя" доходять до мене пізніше. Я знаю, що все це гра, але все одно червонію, коли Слава каже це. 

— Віко, йди в мою машину! — вимагає батько.

— Тут стій, — кидає Броніслав. — У нас сімейна розмова. 

— Тільки не бийтесь, будь ласка, — я не рушаю з місця, дивлюсь на батька, все ще тримаючи його. — Не бийтесь. 

— Заспокойся, — тон у Броніслава на мить помʼякшується. — Це лише непорозуміння. Так? — Він дивиться прямо в обличчя моєму батьку. 

— Я. Заберу. Свою. Доньку. Крапка, — металевим тоном каже батько. — В неї є наречений, скоро весілля. Вона буде жити у мене. 

— Віка — не річ. У нас теж є плани, — Броніслав стає так, аби трохи віддтіснити мене від батька і закрити собою. — І в цих планах є весілля авжеж. 

— Весілля?! — шоковано гарчить батько. — Яке весілля?! Вона заручена з іншим! 

— Я погодилась одружитись зі Славою, — кажу швидко. — Він зробив мені пропозицію… 

— От щойно, — він киває. — Віка сказала “так”, а ви псуєте нам свято. Як не соромно? — він ще й примудряється знущатись. Обличчя батька з червоного стає буряковим. 

— Я цього так не залишу! Я проти! — гарчить він. — Віка, ти не отримаєш ані копійки грошей, жодної акції! І він не отримає твоїх акцій, так і знайте!

— Ну хіба я схожий на мисливця за приданим? Не опускайтесь до таких образ, — каже Броніслав. — Я і вас утримувати можу, якщо треба. 

— Я вже казала, мені не треба твої гроші, — кажу я, пригортаючись до Слави. Мені все ще страшно, що батько може забрати мене. Серце бʼється швидко-швидко. 

— Мати знає?! Я її провчу! Як вона посміла не сказати! — продовжує психувати батько. 

— Ніхто тобі звітувати не збирається, — каже Броніслав. Я не знаю як йому це вдається, алеб батько стримує агресію, ніби впевненість Броніслава в собі виступає гігантським щитом. 

— Віко, люба, — він дивиться прямо на мене. — Якщо зараз ти не поїдеш до мене, все може погано скінчитись… Ти це розумієш? Для нього в першу чергу, — він киває в бік Слави.

Я знаю, який батько небезпечний. І я не хочу, щоб він зробив щось погане. Певно, дарма я все це затіяла… 

— Ігоре, — Броніслав хитає головою. — Ти мені зараз погрожуєш? Серйозно? 

— Я говорю зі своєю донькою, стули пельку, — кидає батько і дивиться тільки на мене. — Яка твоя відповідь, Віко?...

***

Ну, що думаєте, що скаже Віка?