19. Віка. Висновки

Коли я заходжу на кухню, де вже пахне кавою, Слава одразу помічає. Дивиться на мене, а я дивлюсь на нього, не в силах відвести погляд. Раптом він в два кроки долаю відстань між нами, пронизуючи мене очима кольору тієї самої забутої на столі кави. І мене й бадьорить і кидає в жар одночасно. 

ВІн кладе руки мені на плечі, і різко схиляється до моїх губ.  

Я вся тремчу. Мене буквально трясе від дотику його губ до моїх. І я здаюсь… Я хотіла, щоб він поцілував мене ще вчора…

Наші губи несміливо сплітаються, ніби вперше пробуючи один одного на смак. Від Слави пахне кавою, це виявляється смачно і дуже незвично. Я подаюсь йому на зустріч, готова до серйознішого. 

Але Броніслав так само різко відступає. 

— Якщо продовжу, то боюсь не втримаюсь, — каже глухо. Його груди важко здіймаються, він запускає руку в своє волосся так, ніби хоче його висмикнути. 

— Я… — я прикушую губу і відводжу погляд. Не знаю, що казати. Думаю лише про те, що якщо він все ж отримає бажане, то потім я йому, скоріш за все, буду зовсім не потрібна.

Ця думка трохи витверезвлює. Але в той самий час мені стає боляче. 

— Твоя кава готова, — каже Броніслав. — Пий, і поїдемо до тебе. Думаю твоїй мамі дуже цікаво, де ти ночувала, треба придумати якусь нову казочку для неї! — він говорить різко, навіть роздратовано. 

— Я скажу, що була у Аліси, а що, не можна? — я насуплююсь. 

— Тобі видніше. Можу взагалі висадити десь за п'ятдесят метрів від будинку, — додає він. 

— Певно, так буде найкраще, — я киваю. 

Чомусь атмосфера зовсім інакша. Вчора я все собі придумала. Я йому не подобаюсь. Це просто бажання, він хоче завоювати мене, як якийсь трофей, але я ніякий в біса не трофей. 

Броніслав мовчки п’є свою каву, уникаючи поглядів на мене. Так, ніби я йому неприємна. 

Не отримав те, що хотів, і тепер, певно, ми більше не побачимось. Чомусь думка про те, що ми не побачимось, робить мені боляче. З іншого боку, може, так навіть краще.

Я сідаю навпроти і також беру каву, яку він зробив для мене. Намагаюсь виглядати якомога більш байдуже, не хочу, щоб він бачив, що в моїй душі зараз справжня буря емоцій.

— Ти давно зустрічаєшся з тим хлопцем? — раптом після довгої мовчанки питає Броніслав. 

— Декілька місяців, але в нас нічого не було, — не знаю, навіщо я це кажу. Ще й червонію при цьому. Яке позорисько… 

— Ти напевно закохана в нього, — продовжує Слава. — І рано чи пізно вискочиш за нього заміж. 

— Я не закохана в нього, — кажу швидко. — І не була закохана. Ми дружили, потім він ото запропонував зустрічатись… 

— А це вже цікаво, — знов отримую оцінюючий погляд. — То тебе привабили його гроші? 

Я окидую його гнівним поглядом:

— Я схожа на ту, кому дуже треба чужі гроші? 

— Звідки мені знати? — він знизує плечима. — Але я навів довідки про твого Андрія… Він з дуже багатої родини. Навіщо ще зустрічатись з багатієм, якщо кохання немає? 

— По-твоєму багатії не люди? Просто він завжди був добрим до мене і я йому довіряю… Після того випадку я… — я обриваю себе на півслові і прикриваю рота рукою. 

— Я бачу “випадків” у тебе на кожного знайдеться. І з якої дупи врятував тебе Андрюша? 

— З такої ж, як і ти, — я зазираю йому в очі. — Але тоді зайшло далі… 

— Отже життя тебе нічому не навчило! — раптом зло кидає чашку в раковину, і дивиться на мене майже з люттю. — З чого висновок — з головою ти не дружиш. І наступного разу, коли поруч не буде мене чи ще когось адекватного, ти таки отримаєш по заслугах. 

Мені на очі навертаються сльози, я різко встаю зі стільця і йду повз нього до виходу:

— Тільки придурки, як ти, можуть казати, що це "отримання по заслугах"! — кидаю йому і біжу геть. 

Ненавиджу, ненавиджу тебе!

Я йду до спальні і хапаю свою сумку, потім біжу до передпокою, взуваюсь, і кулею вилітаю з будинку. На ходу викликаю таксі. Більше ноги моєї не буде в цьому клятому будинку! 

***
ось і чергова глава, буду вдячна за сердечко книзі) ну і додавайте книгу в бібліотеку, щоб не загубити