13. Віка. Дякую...

Я відчуваю себе дивно, все якесь повільне, наче в сповільненій зйомці. Чужий голос я не розрізняю… Як і слова… Перед очима все пливе. Але коли хтось торкається мене і я відчуваю за спиною стінку, в голові стає трохи ясніше.

— Відпусти… — кажу кволо, навіть не впізнаю свій голос. 

— Звісно, звісно, — каже голос. Але не відпускає. 

Мені страшно. Дуже страшно. Але я не можу навіть нормально поворухнутись. Тіло зовсім не слухається, немов його паралізувало. Здається, з очей починають текти сльози. Що з Алісою? Що зі мною? Де я? 

Я хочу закричати, покликати когось, але не можу. Голос все ще не слухається…

Замість того я відчуваю липкий, мерзотний дотик до своєї шиї, я намагаюсь відштовхнути це непорозуміння від себе, але тільки відчуваю не надто приємний запах. Тіло охоплює справжня паніка, серце калатає, але крім частого хрипкого дихання вже не можу нічого зробити. 

І раптом мені стає легше.  Невідому важкість відривають від мене. До слуху доносяться глухі звуки ударів. В очах трішки прояснюється, я бачу розмиті тіні. 

— Ще! Раз! Так! Зробиш! — долинає розлючений рваний голос Броніслава. Точно марю. — І тебе зʼїдять соми на дні Дніпра! Ясно, мразь?

Відчуваю, що ось-ось впаду на підлогу, ноги не хочуть тримати. Голова все ще важка, але мені спокійніше.

Сильні руки підхоплюють мене саме тоді, коли мої коліна підгинаються. 

— Барбі, ти мене чуєш? — голос Броніслава вже не злий, а дуже стривожений. — Ти що пила? 

— Коктейль, — обіймаю його за шию і лину до нього. Мені хочеться бути поруч. 

Він обіймає мене у відповідь. притискає до себе і обережно погладжує по спині. Але недовго. 

— Тобі треба на свіже повітря, і випити активованого вугілля, — каже. — Вони тобі щось підмішали в напій. Але нотації читатиму згодом… 

Я нічого не відповідаю. Хочеться прикрити очі і так і триматись за нього. Зараз поруч з ним я почуваюсь в безпеці.

Не помічаю, як ми опиняємось на вулиці, але холодне повітря трохи приводить до тями. 

— Здається, мені краще, — я відсторонююсь від нього і відводжу погляд. 

— Ти подихай ще, — він знімає куртку. — Якщо замерзла, то ось, — накидає мені на плечі свою шкірянку, яка пахне його парфумами і бензином. 

— Дякую, — кажу тихо і замотуюсь в неї. — Вона пахне тобою. 

— Ох, Барбі, здається тебе ще зовсім не попустило, — він важко зітхає. 

— Аліса… — раптом згадую я і кидаюсь назад до дверей. — Вона пішла з іншим!

— Бляха! Малолітки нещасні! — Броніслав хапає мене за руку. — Куди летиш? Зараз разом зайдемо і знайдемо твою подружку. Охорону покличу, хай камери дивляться. 

— Будь ласка, знайди її, — я мало не плачу. 

— Ти не думаєш, що вона могла тебе й підставити? — він починає злитись. 

— Аліса не така, вона моя подруга, — я хитаю головою. — Знайди, прошу… 

— Я її в будь-якому випадку б знайшов, — відповідає Броніслав. Ми йдемо коридором назад, туди, де лунає музика. Але раптом Броніслав звертає до якихось дверей, і ми опиняємось в приміщенні служби безпеки. — Ну і якого хріна ви тут сидите? — зло питає Броніслав. — Чи у вашій забігайлівці труїти наркотою малоліток норма? 

— Я бачу її! — я тицяю пальцем в екран. — Вона в коридорі!

Охорона намагається видворити нас з Броніславом. Але він зло перекидається з ними словами, щедро здобрюючи свою промову лайкою. Це діє. І вони кидаються до Аліси, а нам пропонують присісти на невеликий диванчик. 

— Дякую, — я пригортаюсь до нього, прикриваючи очі. 

— Викличу таксі для твоєї подруги, потім відвезу тебе додому, — каже Броніслав, обіймаючи мої плечі. — І поговорю дуже серйозно з твоєю матір'ю! 

***

привіт, поставте будь ласка книзі сердечко, якщо вона вам подобається. і не забудьте додати її до бібліотеки, щоб не загубити) нові глави виходять щодня о 20.00) 

дякую за підтримку!