11. Віка. Презент

— Слухай, Андрію, тільки тойво… У мене щось нога болить, певно, після ресторану в клуб не підемо, — кажу, коли офіціант відходить від нас, щоб передати на кухню наше замовлення.

— Ну не підемо тоді танцювати. А що з ногою сталось? — каже він. — Можемо після ресторану поїхати до мене, у мене є нова колекція монет, виписав з Австралії, ти ж знаєш, наш сімейний бізнес тісно пов'язаний з монетами… 

— Впала, — я насуплююсь, згадуючи те падіння в домі Броніслава. Що за імʼя таке дурне "Броніслав"? 

— То як щодо монет? Зараз можу фото показати, рідкісні долари…

— Давай, покажи, — киваю я. 

Все ж Андрій прикольний хлопець, і майже мій однолітка, старший на два роки. Саме такий хлопець мені і потрібен.

Він відкриває на смартфоні фото, і схиляється до мене максимально близько. Так, що я бачу навіть світлі вкраплення в його блакитних очах. На екрані максимально нудні золоті кружки. 

Батько Андрія відомий банкір. І, певно, тяга до монет у них генетична.  

— Прикольно, — тільки й кажу я. 

— Я зрозумів, ти не бачиш різниці в аверсах, — він прибирає телефон. — Не страшно. Давай тоді після ресторану краще покатаємось містом? 

— Добре, — я усміхаюсь. — Давай покатаємось. 

Мені треба більше часу проводити з Андрієм. Тоді все буде добре. Він розумний,  з того ж кола, що і я. Все буде добре.

Нам приносять замовлення. І раптом я чую знайомий сміх. Обертаюсь на звук. І бачу Броніслава разом із тією дівчиною з його дому. 

Якусь мить просто вирячаюсь на них, не можу відірвати погляду. Броніслав тримає руку на талії супутниці, та буквально тане від його уваги. Приторна картинка. Але треба визнати в сукні дівчина виглядає значно краще, ніж в рушнику.   

Хочеться піти звідси, мені неприємно дивитися на них. Не знаю, чому. 

— Віко! — Броніслав звісно відразу помічає мене. — Як нога? 

— Нормально, — я насуплююсь. 

Точно, він спеціально прийшов сюди. Чув назву закладу. 

— Віко, а ти нас познайомиш? — це вже Андрій питає, дивлячись на Броніслава.

— Точно, — Броніслав злегка усміхається. —  Броніслав Биков, — тягне руку Андрію. — А ця чарівна дівчина — Катерина. 

— Андрій, — Андрій потискає його долоню. — Хлопець Віки. 

— То у нас майже сімейна зустріч, Віка казала, що її мама зібралась заміж за мого брата? Спожіваюсь я з вами ще побачусь не раз, а тепер перепрошую, моя дама зголодніла, у нас був дуже насичений вечір, — дивиться мені прямо в очі. 

Я закочую очі. Знаю, що взагалі-то ще дві години тому він проводжав мене. Тож не був він з цією дамочкою. Чи був?... 

— Швидко якось, якщо врахувати дорогу, — я усміхаюсь, навіть не стримую легкий смішок і дивлюсь прямо на нього.

— Так ми тільки почали розважатись, так, люба? — м'яко торкається губами її волосся на скроні. 

— Ходімо за столик, — Катерина трохи стискає його руку в своїй і ледь приховує неприязнь до мене. — Тому що тут, здається, пахне розчинником для фарби? Не відчуваєш? 

— Приємної дороги до столику, і сподіваюсь, не побачимось, — я усміхаюсь. — Ой, точніше, побачимось ще!

— Віко, ти чого? — дивується Андрій. 

— Я передумала, вино буду. Досить безалкогольної вечірки, — переводжу погляд на Андрія. — Замовиш?

— Звісно, — він виглядає якось збентежено. Ще раз уважно дивиться на мене. — Все добре? Ти тільки ногою сьогодні ударилась при падінні? Може тобі не вино, а лікаря треба? 

— Давай поїмо і випʼємо, в чому проблема? — я відвертаюсь від тих двох, слава Богу, вони вже за своїм столиком. 

Андрій накриває мою долоню своєю, і насуплюється. Але так і не почувши більше ніяких пояснень від мене, махає офіціанту, щоб той підійшов. 

Проте офіціант підходить вже з пляшкою вина. Вони що тут думки читати навчились? 

— Вам презент від он того пана, — каже офіціант. 

— Віднесіть його презент назад і скажіть, що я не приймаю презенти від чоловіків, окрім як від мого хлопця…

***

ось і чергова глава) буду вдячна за сердечко книзі, якщо вона вам подобається!
Ну і не забудьте додати книгу до бібліотеки, якщо ще цього не зробили) оновлення виходять щовечора о 20.30, але з пʼятниці вони вже будуть о 20.00)