7. Віка. Знов взялась за "злодійські" справи?

Я все ж знайшла його! 

На радощах нарешті хапаю телефон і мало не біжу до виходу, але перечіпляюсь через якусь штуку і лечу на підлогу. Боляче вдаряюсь руками, які виставляю так, щоб не вдаритись обличчям. З крісла, за яке я вчеплялась, стирчав цвях чи щось таке, бо з моєї руки тече кров. 

— Чорт! — бурмочу собі під ніс і намагаюсь встати, але нога розривається сильним болем і я ледь стримуюсь, щоб не залаятись, чи не заплакати. Ну чому мені так не щастить?!

— Так-так-так, — у мене над голою маячать дві довгі ноги Броніслава. — Знову за свої злодійські справи узялась? 

— Я всього-лише забирала те, що мені належить! — знов пробую встати, але щойно спираюсь на ногу, похитуюсь і ледь не падаю. Можу вчепитись в Броніслава, але принципово цього не роблю. Краще розібʼю собі носа!

— Ой дурепа, — він важко зітхає, помічаючи мої травми. — Ану сюди іди, — і хапає мене, мов іграшку, на руки. — Треба обробити твою руку. А з ногою що? Як так взагалі можна, Вікторіє? 

— Я перечепилась! — бурмочу я. — Чого тобі? Дай мій телефон і я піду.

— Можна було не гратись у крадійку. а просто запитати. чи не знайшов я його, — продовжує читати нотації Броніслав. Несе мене знову на кухню, де я відразу помічаю відсутність подруги. Вона куди поділась? 

— Відпусти мене! — починаю вириватись з його рук. 

— Бляха, Віко! Тобі скільки років? Припини поводитись, як трирічка! Зараз, тут десь була аптечка, забинтую твою руку і відпущу на всі чотири сторони. Ну не їсти я ж тебе сюди приніс! 

— Постав, або посади, — я впираюся руками в його груди. 

Мені чомусь страшно. І серце бʼється швидше… Мені не подобається те, що відбувається.

— Звісно зараз ти сядеш, — ногою підтягує високий стілець. — Тримати тебе на руках і одночасно роздивлятись рану мені буде незручно. Сіла? Задоволена? Тепер сиди і не крутись! 

Я відводжу погляд. Ну чому, чому я впала? Вже була б з телефоном і далеко звідси! Він би мене ніколи більше сюди не заманив!

Броніслав бере аптечку, дістає звідти пляшечку з перекисом, потім тягне до себе мою руку, роздивляється глибоку подряпину, і хитає головою. 

— Як тільки примудрилась знайти гвіздок? — каже, і без попередження виливає на рану рідину. А потім починає активно туди дмухати, розуміючи, що мені пече. 

Від того не так боляче і в цю мить я йому майже вдячна. От тільки саме через нього я і поранилась! 

— Тепер заліпимо киці лапку пластиром, — каже Броніслав, обпікаючи мене поглядом своїх темно-карих очей. — І буде киця мов новенька. 

Він певно намагається мене розвеселити своїм тоном. 

Я нічого не кажу. Просто чекаю, коли клята екзекуція закінчиться і я зможу нарешті втекти з цього будинку. 

— Ось і все, — Броніслав нарешті відпускає мою руку. — Тепер подивимось ногу. 

Я киваю і відводжу погляд. Хай це нарешті закінчиться і я піду додому… 

— Твоя подружка до речі… — починає Броніслав говорити, поки його пальці через тканину торкаються моєї ноги. — Твоя подружка зовсім тобі не подружка, Барбі. Я б на твоєму місці з такими людьми не товаришував… 

— Що ти маєш на увазі? — я насуплююсь. — Аліса хороша, вона допомогла мені, хоч могла і не йти. 

— Я не знаю з яких мотивів вона сюди прийшла. Чи то просто з цікавості, чи справді допомогти, але вона щойно тебе кинула. 

— Може, то ти їй щось сказав. Ти явно був незадоволений, що я прийшла з нею, — я вперше знов зазираю йому в очі. 

— Чесно сказати, я в незадволеному стані з тієї самої миті, як тебе зустрів, і твоя подружка тут абсолютно ні до чого, — він підводиться, залишаючи мою ногу у спокої. — Ти на чому сюди дісталась? На своїй машині чи на таксі? 

— На таксі, не хотіла, щоб моя машина стовбичила під цим особняком. Та і номери мої тобі знати ні до чого, — відповідаю я.

— Серйозно думаєш, це велика проблема — дізнатись номер твоєї автівки? Ти мені майже родичка, Віко, я може дізнатись про тебе все, навіть те, що мама рідна не знає. Ось так, — він клацає пальцами  у мене перед носом. 

— А ти що, зібрався мене сталкерити? — я не боюсь, зовсім не боюсь в цю мить. — Навіщо тобі дізнаватись про мене все? 

— Я відвезу тебе додому, — різко змінює тему Броніслав. — Не варто тобі користуватись громадським транспортом, з ногою можуть бути проблеми.

— Не хочу, щоб мама бачила нас разом, — одразу насуплююсь я. — Вона не має цього всього знати. 

— Слухай, я просто скажу, що зустрів тебе в торговому центрі і ти підвернула ногу, — раптом йде мені назустріч Броніслав. 

— Я доплачу… За те, що ми недоробили, — додаю тихіше. — І давай на цьому завершимо. 

— Дівчинко, — він кладе руки обабіч мене на стійку. — Ти справді думаєш, що мені потрібні твої гроші? — наші обличчя дуже близько. 

— Я бачу, що тобі потрібне моє тіло, я не дурепа, — я теж не відводжу погляду. — От тільки я не сплю з тими, хто годиться мені в батьки. 

— Зі мною тобі б спати і не довелось, — він усміхається. — Все що завгодно, тільки не спати, барбі.