Глава 1 - Під чужим ім’ям

…тесь, — крізь сон я нерозбірливо почув.
— Молодий пане, прокиньтеся, — ніжний і знайомий жіночий голос. Тепер я вже добре розумів, хто це, але, попри це, вставати зовсім не хотілося.

Раптом у далині пролунав грубий чоловічий голос:
— Мадам, дозвольте краще я.

У ту ж мить я відчув небезпеку — і це змусило мене миттєво підскочити.
— О, ви все ж прокинулися, — усміхнено промовив один із моїх підлеглих, розтягуючи свою лису посмішку та ховаючи щось за спиною.
— Ти знову за своє! — роздратовано рикнув я.
— А як я міг утриматись, коли ви так мило й солодко спали, — відповів він, звиваючись від щастя, наче дитина, якій вдалося провернути чергову витівку.

Такий діалог швидко привів мене до тями, і я остаточно усвідомив, що відбувається навколо.

Біля мого ліжка стояв той самий чоловік середніх років на ім’я Франц — дворецький. Він був одягнений у строгий чорний костюм із бездоганно випрасуваним фраком, білосніжною сорочкою та чорним жилетом. На грудях поблискувала срібна ланцюжка кишенькового годинника, а на руках — ідеально підігнані рукавички.
Він хороший слуга… я б навіть сказав — ідеальний. Якби не його збочена натура. Іноді від цієї думки в мене всередині виникає дивний дисонанс.

Трохи далі, біля узніжжя ліжка, стояла жінка з ніжним голосом — Лілія, старша покоївка. Її світло-каштанове волосся було акуратно зібране в пучок, з якого вибивалася тоненька пасма біля скроні. Вона була вдягнена у класичну форму покоївки: чорна сукня з білим фартухом із мереживними краями, довгими рукавами та легким чепчиком. Її постава випромінювала стриманість і гідність, а м’яка усмішка додавала образу теплоти, майже домашнього затишку.

— Дякую, Франце, за допомогу. А то пан іноді такий соня, — з люб’язною усмішкою промовила Лілія.
— Завжди до ваших послуг, мадам, — відповів він з радісним блиском у очах, наче щойно отримав омріяну похвалу.

Після її слів Лілія обернулася до мене:
— Пане, сподіваюся, ви не забули, що сьогодні відбувається церемонія відбору?

Сказати, що забув, — було б правдиво… але як господар я не міг собі дозволити такого зізнання.
— Ні, не забув, — твердо відповів я.

Франц і Лілія переглянулися й синхронно кивнули. Потім покоївка додала:
— Ваш батько вже все підготував. У тому числі ваше нове ім’я, прізвище, титул, передісторію та інші деталі, що можуть стати в пригоді. Ось, прошу ознайомитись. Нове спорядження та одяг принесуть після сніданку.

Вона простягнула мені аркуш паперу, де було все необхідне.
Пробігши очима по рядках, я побачив, що тепер я — Крістофер Рейд, звичайний хлопець, якому належить пройти навчання в академії для служби в аристократичних родинах.

На тому ж аркуші лежав запечатаний лист із восковою печаткою мого батька — його потрібно було передати куратору новачків.

Тепер залишалось пройти відбір — і перша частина плану виконана.
Я підвівся з ліжка й попрямував до дверей за спиною Лілії.
Перед тим, звісно, довелося вмитися, освіжитися й хоч трохи привести волосся до ладу. Відображення в дзеркалі виглядало цілком пристойно — для майбутнього студента згодиться.

Біля входу стояв ще один дворецький — молодий хлопець невисокого зросту, якого я раніше не бачив. Його костюм був такий самий строгий, але піджак пом’ятий, а сорочка — неакуратно заправлена.
За таке Франц із Лілією, напевно, йому влаштують догану. Можу лише поспівчувати бідоласі.
— П-п… прошу ва… вас, — пробелькотів він, помітно нервуючи.
— Це новачок? — спитав я Лілію, що йшла позаду.
— Саме так. Його нещодавно прихистив ваш батько, — відповіла вона з теплою, майже материнською усмішкою.
— У його стилі, — усміхнувся я, трохи похитавши головою.

Мій батько завжди радів, коли знаходив бездомних. Зазвичай він брав їх під свій дах, а взамін вони працювали на нашу родину.
Хтось ішов на ферми, хтось — у служіння, ставши покоївками чи дворецькими. Найздібніших він направляв до академій, а після навчання — у щось на кшталт таємної організації… хоча деталей я не знав.

Завдяки такому підходу наша родина мала не лише людей, а й стабільний урожай, значний вплив і надійний захист. Навіть сам правитель країни часом звертався до нас по допомогу.

Йдучи коридором особняка, я мимоволі сповільнив крок. Високі склепіння стелі прикрашали масивні люстри, а вздовж стін висіли портрети наших предків. Червоні килимові доріжки приглушували кроки, а з прочинених дверей долинав дзенькіт посуду та шелест спідниць служниць. У повітрі стояв запах свіжості, поліруваного дерева й ранкової кави.

Слуги, що траплялися нам назустріч, вітали нас із повагою. Вони шанували мене не лише через родинні зв’язки, а й за моє власне ставлення до них.
Хоча в дитинстві все було інакше… На щастя, цього ніхто не знає.

Невдовзі ми дісталися великої дубової брами з різьбленим гербом родини Монтегрейн — щитом із перехрещеними клинками та гілкою оливи. Від дверей тягло прохолодою й свіжим лаком.

Двері відчинив дворецький на ім’я Клін — учень Франца. Він був схожий на наставника: той самий фрак, та сама постава й уважний погляд. Хіба що без збоченої нотки, властивої Францу.
Ех… шкода, що мені дістався саме Франц. Цей лис постійно щось вигадує.

За дверима був невеликий зал із довгим полірованим столом, накритим сніданком: тарілки з омлетом, свіжі булочки, шинка, фрукти, графин із янтарним соком. Аромат хліба й кави наповнював кімнату.

За столом сидів мій батько — Ган Монтегрейн. Міцний чоловік років сорока, із коротким, злегка сивим волоссям. Обличчя в шрамах, але погляд теплий.
— Уже прокинувся? — промовив він низьким голосом.
— Так, — коротко відповів я.

Сівши поруч, я почав снідати, але батько знову заговорив:
— Ти отримав інформацію для вступу?
— Так. Дякую, батьку. Обіцяю, я виправдаю твої сподівання.

Він відклав виделку й подивився прямо в очі.
— Ти занадто переймаєшся через той випадок. Міг би жити, не приховуючи свого походження.
— Я не можу, — похитав головою. — Хочу бути гідним спадкоємцем нашого стилю меча й наших людей. Але мушу сам досягти визнання — без опори на ім’я Монтегрейн.