**Сцена 2: Спокуса міста**

*Місце: Вулиця Кобилянської, ніч.*  

Анна блукає вулицею Кобилянської, вузькою й затишною, де бруківка викладена старанно, як мереживо, а старовинні будинки стоять щільно, їхні фасади прикрашені ліпниною й квітами в горщиках. Ліхтарі кидають золоте світло, відбиваючись у калюжах, запах кави й ванілі з покинутої кав’ярні пливе в повітрі, змішуючись із солоним подихом дощу. 

Вона йде повільно, її каблуки цокають у ритмі, що здається чужим, наче хтось веде її. Вітер повертається, теплий, густий, він гладить її шию, спускається до грудей, обіймає талію, ніби коханець, що шепоче: "Ти моя, Анно..." Її подих прискорюється, ноги тремтять, бруківка під ними вібрує, гріє крізь підошви, наче жива шкіра, її тепло пульсує в такт із серцем міста.  

Вона зупиняється перед кав’ярнею, її відображення в темному вікні дивиться назад — але це не вона: очі глибші, губи повніші, шкіра сяє, ніби відполірована. "Ти прекрасна тут," — шепоче місто, голос лунає з віконниць, що скриплять, із бруківки, що дихає. Анна торкається скла, її пальці тремтять, тепло рве її груди, відображення простягає руку, манить її. 

Вона стогне, її тіло гнеться до вікна, жар спалює її зсередини, але очі тьмяніють — місто п’є її радість, смакує її енергію. Вулиця звужується, будинки схиляються ближче, їхні стіни пульсують, ніби вени, дзвони співають колискову — "Ой люлі, люлі..." Анна сміється, її голос слабшає, тіні танцюють навколо, Чернівці обіймають її, їхній ритм забирає її подих. Вона шепоче: "Я хочу залишитись," — не помічаючи, як її тінь лишається на бруківці, коли вона йде далі, а місто насолоджується її теплом.