Глава 1 Мертві Землі

Частина 1

Слідопит

Попіл - перше, що побачили ще затуманені після втрати свідомості очі самотнього слідопита.
Ти завжди поруч, - з напруженням шепотів він висохлими синіми губами, падаючим з темного неба великим пластівцям попелу, продовжуючи лежати на холодній передзимовій землі, - куди б я не подивився - ти будеш там! Все тобою приховано! Напевне, тому що у нас з тобою одне ім'я, що робить нас чимось подібним. Я б хотів, щоб ти міг зі мною поговорити, можливо, мені колись і вдасться тебе почути. Я буду слухати твої пісні, історії, що завгодно, я згоден на все, тільки б ти був живим. А можливо, ти колись і був чимось живим, доки... Хоча, і я став залишком чогось, що вже не існує, в цьому ми з тобою навіть брати! Брати. Ти прикрив мене собою, як теплою м'якою ковдрою, доки я лежав тут на землі без свідомості? Ти приховав мене як брата! Як брата. - Нарешті відчувши сильне оніміння ніг, Рома зрозумів, що треба швидше вставати, тому попрощався з падаючим сірим попелом. - Дякую тобі, але мені час йти. Ти бачиш, вже темніє, а ти, якщо хочеш, іди зі мною до мого дому!
Рома повільними рухами спробував встати, але раптовий біль у спині, наче хвиля вибуху, змусило дуже худе та знесилене від голодного життя тіло хлопця повернутися назад до болісних обіймів землі. Падіння зі старого даху, зробленого з дуже старих, гнилих іржавих листів заліза, виявилося набагато сильнішим, ніж можна було уявити. Переживши кілька секунд різку біль, доки вона не відпустила стиснутий хребет, він знову почав намагатись підводитись на ноги. Цього разу травми не застали його зненацька, і слідопит зміг присісти і тихенько розім'яти забиту шию. Через ще кілька секунд, не поспішаючи, повільними рухами, піднімаючись на один бік, йому все ж з зусиллям вдалося підвестися на ноги.
Все завжди починається з першого кроку - як великі вчинки, так і здавалося б незначні повсякденні події. Так само й перший крок постраждалого слідопита, який вміє виживати там, де більше ніхто не зміг би вижити, але через невдалу випадковість (якої, звичайно, не буває), перший крок до дерев'яної кривої сходинки став не простою, але важливою дією. Саме він показав решту пошкоджених місць у нозі та стегні. Передусім здійснивши декілька нахилів та поворотів тулубом, хлопець, ніби заряджав своє тіло на наступний крок, а потім ще на один і так далі. Але у всьому цьому була одна добра новина - переломів не виявилося!
Ромка знав, що все на ньому заживе швидко, максимум декілька днів, просто в Мертвих Землях навіть одна секунда може стати роковою.

І як мене вгораздило! - обурювався він, і обережно ступаючи до сходів, продовжував бурчати собі під ніс, - тепер, цілий день піде на відпочинок. - Казав він це, не годуючи через близьку зиму, голос якої холодними вітрами вже давно було чути.
Зробивши кілька болісних кроків, худий і не високий, а можна й сказати, низького зросту сирота піднявся по сухих і тріснутих сходах на горище, яке вже багато років стало його літнім домом.
Там було досить просторо; поруч зі вхідною дверцятою в кутку знаходився саморобний гамак з кусків різних мотузок та лахмоття, а на іншому кінці горища стояло щось схоже на стіл, принаймні, так воно задумувалося. Поруч з ним стояло кілька перевернутих ящиків і невелика полиця над ними, наповнена різноманітними інструментами, частину з яких він добув і знайшов у своїх вилазках та коротких походах, а інша частина інструментів була створена власноруч Ромкою, коротше кажучи - була саморобною. Все це вважалося майстернею.
У задній частині приміщення, праворуч, розміщувалась кухня, що складалась з невеликої заржавілої печі-буржуйки та поганої, чорнуватої посудини, що була підвішена над нею. Поруч лежала купка дров і кошик, де зберігалися сіль та трохи духмяної трави у склянках. Така трава - особливий скарб слідопита, адже її більше ніде не знайти, тому це старі недоторкані запаси, які дуже давно наблизились до кінця. Також у кутку знайшов своє місце невеликий залізний бак для питної води. І навіть якщо їжі майже не було, то води поки що вистачало, головне завдання полягало в тому, щоб принести її.
Найгірше було під час хвороб. Але Рома володів особливим чуттям: він заздалегідь знав, наче передчував за декілька днів до цього, що захворіє, тому намагався підготуватися, запасаючись водою, дровами та, якщо це було можливо, якоюсь їжею. Щодо їжі, цьому відповідало будь-що, що в принципі можна було з'їсти. Також, на випадок «чорного дня», слідопит зберігав деяку кількість сушених грибів, кілька старих жучків та три в’ялених рибинки, таких малих й старих, що вони були більше схожі на зубочистки. Важкий досвід змусив його ретельно готуватися до усього, особливо до хвороб.
А останній, четвертий кут затишного житла зберігав у собі просто різне старе сміття, зібране скрізь, де дикун міг побувати: декілька фарфорових статуеток, іграшки з дерева, саморобні жіночі прикраси (адже чоловічих просто не існує у природі, якщо не враховувати кишенькові годинники, запальнички та портсигари), скляні пляшки (більшість з яких колись слугували контейнером для ліків, а решта досі зберігали в собі приємні запахи), і багато просто дивних речей. Усе це Рома носив додому протягом багатьох років, тому що не було більше нічого, що можна було б притягнути.
Слідопит, подолавши біль, впав на гамак, і його відбитій спині стало легше. Він, слухаючи своє тіло на наявність болів, обережно розтягнувся і розпростерся, немов холоднокровна істота на гарячому камені, і почав дивитися на темну стелю. Усередині його житла, через настання глибокого вечора, стало значно темніше. Рома дивився не на розвішані на натягнутих мотузках шматки майже древніх тканин, а просто так у моторошний простір крізь реальність.
Він лише виліз на дах, щоб залатати ту надокучливу діру, через яку дощова вода потрапляла всередину житла, можливо останньої людини на землі, але для нього така проста процедура ремонту виявилась настільки несподівано фатальною. Роман, або Сірий Попіл (ким він більш себе усвідомлював), задумався над тим, яке непередбачуване життя, і що падіння може чекати тебе скрізь, особливо там, де його не чекаєш.
- Так мені й треба, - тихо казав він сухими губам тужливому простору. - Так по-дурному спійматись. Можливо, я лежав там біля години, а може і довше. - І тут запах заліза в носі та такий же присмак змусив його забратися від сьогоднішнього дня, як від чогось непотрібного. Разом з цим днем, слідопит відправив у небуття й вечерю.