Розділ 1

-         Так далі продовжуватись не може. Як тільки велика злива ми відрізані від світу. Щось потрібно робити, - худий високий чолов’яга на ім’я Костик підривається з місця і висловлює всім добре відому проблему.

Я сиджу непорушно і стараюсь тримати свою увагу на розмові. Та відчуття, що на мене хтось дивиться не покидає. Підозрюю, хто це може бути і всіма силами намагаюсь ігнорувати.

-         А що я можу? Мої руки зв’язані. Фінансування нема, а наше місто в одних мінусах живе, - захищається наш мер Степан Дволицький, потираючи своє кругле пузо. На відміну від усіх присутніх, він одягнений в дорогий темно синій діловий костюм, на манжетах поблискують золоті запонки, а на шиї смішно червоніється метелик. Таке відчуття, що він не на збори з людьми прийшов, а на прийом з високопоставленими особами.

-         Ти б менше добудовував свій будинок, грошей би на все вистачало, - не витримавши, викрикує баба Надя. Вона тицяє в нього зморшкуватими скрученими від старості пальцями. – Скоро не будинок, а палац вже буде.

Я впевнена, що її слова підтримає кожен присутній. Усі знають, що наш мер полюбляє час від часу привласнити державні гроші.

Міцно стискаю руками підлокітники. Погляд продовжує просвердлювати в мені діру. Йому, що нічого робити? Більше немає на кого дивитись?

Я оглядаюсь навколо. Та назад не смію дивитись, я впевнена, він сидить за моєю спиною. Концертна зала старого будинку культури виглядає пошарпаною і занехаяною. Та невелика купка людей, котра забажала з’явитись, розмістилась по незручним кріслам. Мер із своєї світою, замісником і секретаркою, стоять поруч із сценою, дивляться нам в очі і без найменшої турботи вислуховують наші скарги.

-         Ми сюди прийшли обговорювати не моє майно, а дорогу, - важним тоном попереджає мер і бабка сідає на своє місце. - Це єдиний шлях до цивілізації, а долина все більше всмоктує її у землю. Кому, як не вам знати, що ми з цією проблемою боримось відколи було побудоване наше містечко.

Містечко - це голосно сказано, так, поселення невеликої групки людей. І з кожним роком кількість населення все зменшується.

-         Тільки ось раніше, коли вивозили камазами пісок, то постійно підсипали, - знову обізвався Костик. Він водій з двадцятилітнім стажем і для нього це болюча тема. - А від коли кар’єр майже закрили, то і дорога стала не потрібна. Але ми ще живемо тут і навіть продукти чи ліки мусять до нас якось доїжджати.

Мер кривиться, розмова йому не дуже подобається. Він все розуміє, але до серйозних активних дій не готовий.

-         Будемо вирішувати цього літа, - неохоче обіцяє.

Чомусь я не сильно йому вірю і не я одна. В залі підноситься незадоволений гул. Нічого конкретного люди не почули, а весняні дощі вже перетворили наш єдиний виїзд у в'язке болото.

Погляд пропав з моєї спини і я можу розслабитись. Спираюсь на спинку крісла і виправляю плечі.

Наше невеличке містечко Піщанка колись процвітало. Років двадцять назад, коли я ще навіть не вміла говорити, тут жевріло життя і шалений рух. На наших землях знаходився найбільший піщаний кар’єр по всій околиці, і пісок з відси возили без перестану, двадцять чотири години на добу. В той час за шістдесят кілометрів з відси якраз розбудовувалось велике місто і наша сировина була в попиті. На фоні цього утворилось наше невелике містечко. Люди тут працювали і жили. Єдину дорогу через широку долину постійно підтримували у належному стані, щоб машини не грузли і робота не припинялась. Та з часом все змінилось. Пісок майже скінчився, кар’єр занепав, а більшість населення залишило Піщанку у пошуках кращого життя. Зараз тут живуть лише старі і малий відсоток працівників, що ще можуть зішкрябати у кар’єрі сировину.

-         Ми можемо взяти по машині піску і підсипати дорогу, - на здивування  озивається мій чоловік Саша, котрий сидить поруч, зазвичай з нього слова не витягнеш.

-         Зачекай Сашко, це те ж саме, що закопати гроші у землю, - миттю активується замісник мера Володимир. Молодий, симпатичний чоловік, старший від мене лише на пару років. І племінник нашого Степана Дмитровича. - Скільки ми вже туди піску вбабахали за ці роки. Тут треба щось інше.

Саша більше нічого не говорить і я стискаю його руку в знак підтримки. Він мені сумно посміхається, наче говорить “Хоч спробував”. Він теж працює на кар’єрі водієм і якщо розмиє ще більше дорогу, залишиться без роботи на тижні. А він цього сильно боїться.

Раптом знову відчуваю на собі гарячий погляд.  І цього разу не витримую і оглядаюсь подивитись. На мить зустрічаюсь з чоловічими очима і різко розвертаюсь назад. Він знову розглядує мене. Від його погляду сковує тіло, потіють долоні. Я нахиляюсь до Саші, хапаю його під лікоть, тулюсь до нього ближче. Наче шукаю біля свого чоловіка захистку, наче хочу сховатись. Знаю, від цього погляду не можливо нікуди дітись, він постійно поруч вже більше місяця.

Саша ворушиться біля мене, обіймає за плече, цілує в щоку. А я напружена мов струна. Погляд чоловіка, що сидить позаду через декілька рядів, здається просвердлить у мені дірку. Хочеться розвернутись і вигукнути, щоб припинив. 

-         Поки ви будете вирішувати, я не зможу поїхати додому, - тепер я чую і його голос. Впевнений баритон лунає по залі.

Мер відразу знаходить очима говорючого.

-         Чому ж ти не їдеш зараз, поки ще можливо? - прищурює очі Степан Дмитрович.

-         Може у мене є тут ще справи, - відповідає той сухо, з ноткою надмірності. - Чи через вашу недолугу роботу я не можу провідати свою сім’ю?

Мій Саша розвертається, розірвавши наші обійми і радісно посміхається своєму старшому братові. Він радий, що той вникає у наші проблеми, хоча мені здається цьому чоловікові байдуже до нашої дороги.

-         Денисе, тобі не здається, що це не твоя справа, - огризається замісник мера і свердлить його похмурим поглядом. - Ти тут не живеш вже десять років. Стільки ж тебе не хвилювала доля містечка. Я можу перелічити на пальцях всі твої приїзди до батьків. А зараз ти засидівся досить довго.