Заповіт

Здавалося, звичайний будній день — що може піти не так? А я вам скажу: усе може піти наперекосяк із самого початку.
Якщо ваші плани випадково йдуть не за планом — тоді це точно були не ваші плани.
У долі свої плани на кожного з нас: інколи вони кращі, ніж ми хотіли, а інколи — випробування, до яких ми були не готові.

— Бісів годинник! — пробурмотіла я, одягаючи брюки-палацо.

Я знову запізнювалася на роботу. Останнім часом мій годинник не спрацьовував у потрібний момент, і через це я постійно запізнювалась.
Якщо спочатку на мої запізнення реагували спокійно, то тепер я все частіше ловила косі погляди колег, а шеф уже декілька разів натякав на звільнення.
Кому сподобається, коли його секретарка постійно спізнюється?
А я робила все, що могла: уже четвертий годинник за місяць змінила — і все одно нічого. Вони виходили з ладу швидше, ніж у моєму холодильнику встигає зіпсуватись капуста. Ніби пороблено.

Вибігаючи з квартири, я чітко розуміла: сьогодні буде важлива розмова. Якщо спершу запізнення були незначні, то зараз я вже двадцять хвилин як мала бути на роботі, а їхати ще п’ятнадцять.

Моя старенька «Пріора» сьогодні знову не завелась — сів акумулятор. Тому мені довелося бігти ще п’ять хвилин до зупинки — і, звісно, автобус поїхав прямо перед моїм носом.

— Та що це сьогодні! — пробубніла я під ніс і сіла на лавку з чітким усвідомленням: сьогодні мене звільнять.
Не можу сказати, що моя робота мені подобається, але вона приносить гроші. Іншу знайти можна, але поблизу квартири потрібних вакансій немає, а їздити через увесь Київ не хочеться.

Якби моя воля — я б рвонула кудись далеко-далеко. Без цієї міської метушні.
Там, де тиша. Спокій.
Раніше я мріяла сидіти на веранді власного будинку перед мольбертом і малювати краєвиди, щоб єдиним шумом був шум лісу, дзюркіт струмка та спів пташок.
Але ця мрія так і залишилась мрією: немає коштів ні на будинок, ні на фарби з мольбертом. Зарплати ледь вистачає, щоб заплатити за комуналку й купити поїсти.

Я перевела погляд на наручний годинник — він стояв. Я глянула ще раз — не здалося. Знову зламався.
Я ж кажу — пороблено.

У телефоні я загуглила: «Народна прикмета: зупинився годинник».

 Народна прикмета свідчить, що зупинка годинника – це поганий знак, який може віщувати хворобу, небезпеку, сімейні негаразди або невдачі. Хоча іноді це передвістя важливих подій або початку нового етапу, загалом — це попередження про неприємності, які можуть загрожувати власникові або його дому.

— Сто відсотків звільнять, — видихнула я.

На робочому місці мене чекала стопка нерозібраних документів і порожній план на тиждень для шефа. Отже, моя відсутність помічена. Щоб не відтягувати вирок, я зайшла до кабінету, але він був порожній. Тож, сподіваючись на краще, я сіла за роботу.

Моє життя не було легким. Навпаки — я дуже швидко подорослішала.
Моїх батьків не стало, коли мені було десять. Після цього моїм вихованням займалася тітка, якій було начхати і на мене, і на моє майбутнє.
У чотирнадцять я потрапила в інтернат — і тоді в моє життя прийшли знущання та побої.
Мені швидко пояснили: якщо ти сам за себе не постоїш — цього не зробить ніхто.

Після інтернату я вступила до інституту на менеджмент — лише тому, що пройшла на державне місце. Хоч понад усе мріяла стати дизайнером або художником. Але мрії та можливості — речі несумісні.
На третьому курсі нас направили на практику до різних фірм, і по закінченні навчання я залишилася там працювати. Колектив був непоганий, іноді траплялися непорозуміння, але з тим можна жити.
Найгірше — низька зарплата, якої ледь вистачало на життя в столиці. Без досвіду та зв’язків я нічого не могла змінити.

— Лея, шеф рвав і питав, де ти лазиш, — промовила моя колега Марія, з якою ми навчались і залишились працювати разом.

— У мене знову не спрацював будильник, — приречено відповіла я.

— Це який за цей місяць?

— Четвертий. І сьогодні ще й мій наручний годинник зупинився. Гугл каже, що це поганий знак. І знаєш, напевно, так і буде — мене сьогодні звільнять. Немає сенсу тримати на роботі людину, яка запізнюється кілька разів на тиждень.

— Може, до бабки сходи? — тихо порадила Марія. — Може, діло не в годинниках?

— Маріє, ти ж знаєш, що я в це не вірю.

Мій скептицизм виріс зі спогадів про батьків, які казали: ворожіння, привороти, обряди — це все від диявола.
І з ними важко було не погодитись. Скільки життів забрали ті обряди — не злічити, а розплату за них несе цілий рід.

— Ні, сто відсотків — ні до кого я не піду. Якщо мене звільнять — значить, така моя доля.

— Лея, ми творці своєї долі! — сказала подруга і пішла на кухню варити каву.

Обідня перерва у нас завжди проходила однаково: хтось іде по обід у столову на першому поверсі, а хтось готує каву.
Оскільки сьогодні була моя черга, я спустилась у столову й почала розглядати меню.
Несподівано мій погляд зачепився за кота, який сидів на столі й грався виделкою.

Я знову поглянула — так, мені не здалося.
Чорний, як смола. Без жодної білої плями.

Може, хоч лапки білі? — подумки буркнула я, але ні — абсолютно чорний.

Ми зустрілися поглядами. Мій — розгублений, його — усвідомлений.
У ту ж мить виделка, якою він грався, впала під ноги кухарці, що несла каструлю з борщем.
Не складно здогадатись, що було далі: кухарка не втримала важку каструлю, і весь її вміст опинився на підлозі.

Коли я знову поглянула — кота вже не було.
Може, здалося?

Їжу для нас із Марією я взяла у кафе навпроти, але забути про цей інцидент не могла. Увесь день я поверталась думками до погляду кота.
Коти так не дивляться. А він — дивився.

— Магдалено, увійдіть до мого кабінету, — почувся голос шефа через динамік.

Ну ось, настав час розплати за ранкове запізнення.
Я глянула на годинник — він показував дев’яту сорок. І стояв.

— Так, Аркадію Львовичу? — промовила я, увійшовши в кабінет.