30

Заснути мені не вдається. Я раптом розумію, що краще розповісти Еріку Райсвенну все як є. І зняти з себе увесь тягар відповідальності. Якщо він ще не спить —  я зроблю це зараз, поки моя рішучість не розтанула знову. 

***

Слуга веде мене крізь вузький, тихий коридор, де чути лише шепіт вогню в канделябрах. Повітря пахне димом, пергаментом і чимось ще — глибоким, майже живим. Кабінет Райсвенна — великий, але не важкий: темне дерево, розкидані книги, карти з обведеними рубежами. У вікні — глибока ніч, розрізана сріблом дощу.

Він сидить за столом, схилившись над звітом. У світлі лампи його профіль здається спокійним, але я бачу, як на скроні напружено б’ється жилка. Він помічає мене одразу.
— Не спиш? — голос спокійний, рівний, проте в ньому є щось, що змушує мене зупинитись.
Я хитаю головою. 

— Мені треба поговорити.

Він кладе перо, відсуває стілець. У погляді — уважність і щось, від чого мені стає ще важче дихати.
— Сідай, — каже просто.
Я сідаю. Мої руки холодні, а серце б’ється так сильно, що я боюся — почує.

Зараз або ніколи.
— Є… є дещо, що ви маєте знати, — починаю я. Голос тремтить, але я тримаюся.
Він лише кивком заохочує продовжити.

— Арден… — слово ріжеться на двоє ще до того, як я його вимовляю.
У грудях стискає так, ніби мене хтось схопив зсередини. Повітря стає густим. Я вдихаю, та не можу говорити — язик німіє, у вухах дзвенить.

— Арден… він… — я намагаюся вимовити ще хоч слово, та в очах темніє.
Біль накочується хвилею: у роті металевий присмак, у голові пульсує.
Світ хитається.

— Патрісія? — його голос прорізає темряву.
Я чую, як стілець падає. Він підхоплює мене на руки, гарячі пальці стискають мої зап’ястки.
— Що це? — запитує тихо, але в цьому тихому є блискавка. — Хто тобі це зробив?

Я хочу сказати — Арден, — але замість цього виривається лише хрип. Горло спалює, мов вогонь. Сльози заливають обличчя.
Він шепоче якісь стародавні слова, і повітря навколо стає м’яким, як тепла хвиля. Біль відступає, але тіло ще тремтить.

Він кладе мене на диван біля вікна. За склом б’ється дощ, і блискавка на мить висвітлює його обличчя — напружене, зосереджене, майже люте.
— Ти щось хотіла мені сказати, — каже він, не відводячи погляду. — І це майже вбило тебе.

Я стискаю пальці. Можу лише кивнути.
— Це заборона, так? Чарівна?
Він говорить повільно, наче вгадує кроки невидимого ворога.
Я знову киваю.

— Хто тебе закляв? — його голос уже не запитує, а майже наказує.
Я намагаюся відповісти, але тільки відкриваю рота — і біль повертається, гострий, як ніж. Я встигаю лише прошепотіти:
— Не можу…

Його долоня торкається мого чола — м’яко, але від цього дотику все всередині тремтить.
— Добре, — шепоче він. — Не треба.

Ми мовчимо. Тиша густа, як шовк. Я відчуваю, як він дивиться на мене — довго, так, ніби шукає правду у моїй шкірі, у подиху.
— Якщо ти не можеш говорити, — каже він зрештою, — я знайду того, хто це зробив.

Ні… не треба…
Я хочу вигукнути, але тіло не слухається. Замість слів з грудей виривається тільки шепіт:
— Не шукай… будь ласка…

Він зупиняється, вдивляється в мене, і я бачу, як у його очах на мить спалахує полум’я — те саме, що танцює в каміні.
— Вже пізно, — каже тихо. — Хтось посмів торкнутися мого.

Мене обпікають ці слова. Мого.
Але в ту ж мить темрява знову накриває мене хвилею — і останнє, що бачу, це його обличчя, напружене, з крихтою страху, якого не мав би знати навіть дракон.