17

Я не спала всю ніч.
Повітря в покоях було застигле, гірке від диму свічок і ліків, якими мені змастили опік. Шкіра на руці пекла, ніби вогонь не згас — він лишився всередині, десь під ребрами. І тепер кожен подих віддавався там, у грудях, відчуттям чогось дивного — тонкої, незримої нитки, що тягнулась кудись далеко, за стіни цього замку.

Коли в двері постукали, я вже стояла на ногах. Перед цим до мене завітала служниця і принесла сукню. Красиву, лілового кольору, розшиту дрібними стіклярусом, що переливався і виблискував. Головною чеснотою цієї сукні було те, що вона мала довгі рукава, які пиховували мою обпечену руку. 

Арден пробував залікувати опік магією, але тільки отримав магічний удар. Запанікував, що його маніпуляції пришвидшать появу герцого РАйсвенна і припинив спроби мені допомогти. 

Рука боліла від його маніпуляцій. Тому зрештою він зупинився на простому зіллі, яке в тім жодної користі теж не принесло.
— Його світлість чекає вас у головній залі, — сказав воїн у темно-сірому плащі. Його голос був твердий, як лезо.

Я йшла крізь холодні коридори, тримаючись рівно, як мене колись учили. Під ногами відлунював камінь, і кожен крок здавався судомним ударом серця. Відчуття нитки, що горіла всередині мене, ставало дедалі гострішим, немов хтось смикав її.

А тоді я його побачила.

Він стояв серед зали — високий, спокійний, наче світло в камені. На ньому не було ані золота, ані корон, лише темна сорочка і погляд, від якого повітря втрачало вагу.
Райсвенн.

Усе всередині мене стиснулося.
Я не знала цього чоловіка — і водночас відчувала його, кожною жилкою, кожною крихтою крові. Нитка між нами затремтіла, мов струна.

А Арден вийшов уперед, усміхнений, улесливий, мов гадюка.
— Мій володарю, — він схилився у глибокому поклоні. — Я радий бачити вас у доброму здоров’ї. Ви, певно, здивовані моїм запрошенням, але... — він кинув у мій бік напівпосмішку, — обставини змусили.

Я шоковано застигла в реверанці. Тобто — запрошенням? Що цей змій придумав за ніч? Чому не сказав мені нічого? Але я навіть сіпнутись боялась, не те що сказати щось. Адже в погрози в бік моїх батьків я вірила. Арден і не на таке здатний. 

Райсвенн навіть не повів бровою.
— Кажи, Ардене. Я не люблю загадок.

— Йдеться про цю дівчину, — Арден розкинув руки, і його тон став солодкий, як отрута. — Патрісія. Вона... має не зовсім чисте минуле. Колись була при мені, а потім зрадливо втекла, намагаючись видати себе за... істинну. Ви розумієте, які плітки це може спричинити, правда ж?

Я скам’яніла.
— Це... неправда, — прошепотіла я, але голос прозвучав глухо, без сили.

Райсвенн перевів на мене погляд.
— Ти кажеш, неправда?

Його очі — темно-сірі, майже сталеві — наче проникали всередину, змушуючи кров стигнути. Але за тим холодом я раптом відчула щось інше. Наче він теж чув нитку, що пульсувала між нами.

Арден засміявся тихо, із жалем:
— Вона хороша акторка, ваша світлосте. Я сам колись піддався на її чари. — І зробив крок ближче, торкнувшись мого плеча. — Але тепер я тут, аби очистити своє ім’я. Вона мститься мені за те, що боги обрали іншою — не її. Моя біда тільки в тому, що я все ще її люблю, тому хочу врятувати від того безумства, що вона зробила. І захистити ї від себе самої. 

Я не могла повірити, як легко лилася з його вуст ця брехня.
І ще страшніше — що Райсвенн мовчав.

Його погляд не зрушив з мого обличчя.
— Якщо ти справді маєш до неї сумнів, Ардене, — повільно сказав він, — я перевірю сам.

У мене в грудях обірвалося повітря.

— Ви... перевірите? — Арден удавано розгубився. — Як саме?

— Як дракони перевіряють усе, — Райсвенн ледь усміхнувся, і в тій усмішці було щось стародавнє, хижо-спокійне. — Я відчую її правду сам.