13

– Відійдіть, – коротко кидає Арден служниці, і та, низько вклонившись, хутко зникає за дверима.

Ми лишаємося наодинці, і в тиші купалень чути тільки крапання води й моє збите дихання.

Він не відпускає моє зап’ястя. Його пальці гарячі, мов розпечене залізо.

– Ти розумієш, що це означає? – його голос глухий, небезпечний. – Ти носиш мітку чужого дракона. Райсвенн відзначив тебе своєю істинною.

Я відчуваю, як земля йде з-під ніг. – Я не просила цього! – зриваюся на крик. – Я навіть не знала, що він… що він…

– Замовкни, – ріже він холодно. – Не важливо, чого ти хотіла чи не хотіла. Мітка є. І вона ставить мене в принизливе становище.

Його очі палають гнівом, але під ним криється щось інше — розгубленість, відчай, біль.

– Ти ж розумієш, – він нахиляється ближче, так що я відчуваю жар його подиху, – що я мав усі наміри зробити тебе своєю дружиною. Але тепер… тепер я змушений вирішити: чи залишити тебе, ганьблячи себе перед богами, чи віддати Райсвенну, ніби річ, яка йому належить.

– Я не річ! – вириваюся я, але його хватка тільки міцнішає.

– Для богів ти саме річ, – прошипів він. – Для них ти печатка на чиїйсь долі.

Я намагаюся знайти слова, щоб хоч якось захиститися, але в горлі клубком стоїть образа й страх.

Він раптово відпускає мене, ніби доторкнувся до чогось, що обпекло йому шкіру. Відходить на крок, втупившись у стіну.

– Райсвенн… – злісно вимовляє ім’я. – Чому саме він?

Я мовчу, бо відповіді немає.

Арден різко обертається й каже вже тихіше, але ще небезпечніше:

– Якщо я залишу тебе при собі, я кинув виклик богам. Якщо віддам йому – втрачу тебе. В обох випадках я програю.

Його очі зустрічають мої, і в них більше не тільки гнів, але й якась хвороблива жага.

– Тож, Патті, – він робить крок уперед, – скажи мені: чого хочеш ти?

Його питання зависає у повітрі, і я ловлю себе на тому, що не можу вдихнути. Усе моє єство відштовхує його близькість. Я знаю, що він зробив — він власноруч відрікся від своєї істинної. Без жалю. Без вагань. Це не просто жорстокість. Це зрада самій суті клятви, яку дають дракони.

– Ти гидкий… – вихоплюється в мене, і голос зрадливо тремтить. – Ти… продав власну істинну.

На мить здається, що він ударить мене. Його зіниці розширюються, губи змикаються в жорстку лінію. Та замість цього Арден посміхається — повільно, зловісно.

– І все ж я тут, живий. Вільний. – Його голос стає глибоким, переконливим. – А знаєш, що буде з тобою, коли Райсвенн забере тебе?

Я мимоволі стискаю руки, ніби намагаючись сховати мітку під шкірою.

– Він кривавий маг, Патрисіє, – промовляє Арден, ступаючи ближче. – Він не бере істинних, щоб кохати чи берегти. Він бере їх, аби висмоктати з них силу, наче зі срібного кубка. Кажуть, він перетворює їх на камінь, живі статуї, що стоять у його покоях. Музей загублених душ.

Мене пронизує холод.

– Ти брешеш… – намагаюся заперечити, але чую, як слабко звучить мій голос.

– Брешу? – він нахиляється майже впритул, так що його подих торкається моєї щоки. – Поглянь на мене, Патті. Я бодай живий після того, що зробив. А жодна з його істинних ніколи не виходила за межі його залів. Ти бачила хоч одну?

У грудях усе стискається. Його слова лякають, і водночас я відчуваю огиду: він прагне не врятувати мене, а скористатися моїм страхом.

Він раптово відходить назад, наче дозволяє мені ковтнути повітря. Його тон знову стає рівним, холодним:

– Подумай, Патті. Ти можеш вважати мене підлим, можеш ненавидіти. Але я принаймні дам тобі життя. Райсвенн дасть тобі лише вічність… у камені.

Сказавши це, Арден розвертається й лишає мене наодинці серед мармуру й тихої води купалень. Його кроки відлунюють, і в кожному з них чую відлуння погрози.

Я залишаюся стояти, притискаючи руки до грудей. Усередині все роздирає: відраза до Ардена й жах перед Райсвенном борються між собою. І я не знаю, котрий із них страшніший.