Розділ 28. Перехід

     Розділ 28. Перехід..

 ________________________________________

       Життя поступово згасало, здоровя все частіше почало про себе нагадувати, а волосся на голові Антона стало геть сивим. Але, при цьому, його душа не здавалася, жила і вибагала нового, невідомого, особливого.

        Якось так непомітно трапилося - дні почали все частіше безцільно танути, відміряючи неділі, місяці, роки. І тепер Антон майше не бачився із дітьми, яким він був уже не потрібний. Він намагався зайняти себе цікавими пізнавальними передачами, але і вони скоро набридали. Потрібно було спілкування, посильна робота, або ж якась зайнятість.

        Ніяк не може звикнути Антон до такого пенсійного спокійного життя. Його душа потребувала іще активності, але...чогось не вистачало. З часом він зрозумів чого - єдності..  Практично весь час він з дружиною Оксаною проводили разом в тісній однокімнатній квартирі на Воскресенці, одному із районів Києва.  Оксана  щасто ходила до сина допомагати слідкувати за онучкою. Антон знову залишався один, як отой одинокий сивий вовк, який наматував круги навкруги озера.

       Надія і сподівання на часте спілкування з дітьми розтанули, як отой тонкий лід  перших заморозків. Він, як і Оксана, всією душею линули до дітей, але... ті свідомо віддалялися від них і навіть не сприймали їх допомоги в замістському будинку сина.

      " Непотрібні стали..." - все крутилося в голові Антона. 

        При цьому, він знав, що син з невісткою і онучкою, як і раніше, систематично їздять до сватів. Іноді  позвонить телефон і пролунають одні і ті ж слова -  "Ну, як ти там ?"

       А  дні все мотали і мотали життя Антона і Оксани на веретино, все ближче і бличже наближався оснанній час, остання година...

        Невимовна журба  охопила Антона. От тепер окрім поваги він втратив душевну єднівсть із синами. Правда, з Оксаною вони жили дружно і мирно, але до моменту, коли не потрібно було вирішувати якусь суттєву серйозну справу, чи вона стосувалася дітей.  Отоді знову вилазив назовні отой дракон Данко і заявляв на весь голос " не надо мною командувати,  не чіпай дітей ".  

        Давно уже було зрозуміло - ніколи не можна чогось добитись, чи зробити, не маючи єдності. Без любові можна прожити, але без єдності і злагоди - не можна ніколи. А яка ж тут злагода, коли  завжди "вилазить отой дракон Данко" і намагається розламати оту єдність. Його амбіції зашкалюють. Суттяєва протилежність переростала в повну незгоду і про якусь спільну справу навіть  годі було і думати.  

        - А що ж мудрість? - питав внутрішній голос

          Мудрість... Не до всіх вона приходить навіть в поважному віці. 

       -  Ну, і що тут робити, Антоне? - знову питав внутрішній голос.

          Антон давно зрозумів і з жахом уявляв свою старість, свої останні роки життя.  Він знав наперед - якщо нічого не зміниться зараз, то і тоді все буде передбачуване. Все частіше і частіше вони удвох обговорювали з Оксаною питання - що їм робити, на кого надіятися, кому вірити і, саме головне, де і як дожити свій вік..

          Якщо б Антона спитали про це років двадцять назад - він би тільки посміявся. Тоді він був впевнений - його Родина міцна і стійка. Вона підтримає кожного і, тим більше, їх, найстарший за віком, батьків. Але, виходить, що буває і не так, як думається...

           Останні роки Антон запитував себе : "Як влашивати свою старість? На кого надіятися?"

           Два сини, дві сімї, квартири, будинки, але немає надії і впевненості  на щасливу поважну старість Антона.

            "Хіба так може бути? - питав у свого внутрішнього голоса Антон"

            В кінці-кінців, Антон зрозумів, до нього дійшло -  не можна надіятися ні на одного із синів.

            А це означає, що його чекає страшна старість і одинока смерть. Ця думка була неприємна, але... вона ніяк не вилазила з голови чоловіка. Він іще все десь там, в глибині душі, надіявся і вирив - згадають про нього сини, потурбуються про його останні роки життя на землі разом із Оксаною, пригріють до своєї сімї, окутають пошаною і турботою, перехоплять його Родинне знамено.

           А, ні...

           Проходили дні, неділі, роки.  Все залишалося, як було - без пошани, без турботи і , головне, без надії. 

           " Нічого , Антоне, - заспокоював його внутрішній голос, - заспокійся і сприймай це як дань отому підступному дракону Данко, який так нещадно втрутився в їх з  Оксаною життя.  З яким сумом і каяттям вони, синочки,  будуть згадувати їх спільні дні, їх турботу і правдиві слова батька. Тоді вони відчують на собі  їх обіду і безнадію, коли уже самі вони стануть на місце Антона.

           Звичайно, мабуть якось заховають, але... Хіба, то зніме з них гріх неповаги і відсутність пожиттєвої турботи? Втім, життя - то особливий процес. Не встигнеш народитись - дивись і сам вже немічний старець. Позаду залишаються добрі і не зовім справи і діяння. От тоді все повториться - тільки вже без нього, Антона Згадають вони, як батьки шукали надію і повагу... Шукали і не знайшли...

           Ой, який тяжкий цей Гріх! 

           "Як гірко за нього потрібно відповідати... Як мені шкода моїх синів... - Антон не міг повірити, що все оце відбувається з ним. І саме головне - він, як не намагався, нічого не міг змінити. Він пояснював, аргументовано доказував на прикладах, просив допомоги, просив дати надію на старість - ні.. ніхто не почув"