Розділ 23. Матріархат

   Розділ 23.  Матріархат    

______________________________________

   Непросто жити одному у цьому бурхливому світі.

Антон з настальгією згадуж ті дні, коли вони з Оксаною жили удвох – дні їх молодості.

То були прекрасні роки для Антона -  не тому, що він був чоловіком і головою молодої сімї. Перед усім , він був сам собою і не відчував особливої різниці між холостяцьким життям і одруженням хоча б тому, що він любив свою Оксану і відчував такі ж відчуття і до себе. То були часи сімейної ідилії , коли все ділилось на двух, коли за ніч Антон міг покроїти і пошити халат для дружини із дифіцитної на той час махровки. То були часи, коли не потрібно було щось ділити – бо нічого свого не було, не потрібно було вирішувати важкі сімейні проблеми, чи лікувати дітей – все було ясно і просто навіть тоді, коли Оксана завагітніла.

Кожного ранку вони, взявшись за руки ішли на завод імені С.П. Корольова, який гордо підіймався на підступах до Борщагівки. Жила молода сімя на квартирі в баби Каті-молдаванки, на третьому поверсі як раз на проспекті Чубаря. Квартира була маленька, двухкімнатна з прохідними кімнатами і маленькою кухнею на три квадратні метри…але, то було нічого, якщо жити дружньо. У баби Каті був непутьовий син, який час від часу заходив перекусить до матері і  особливого клопоту і не зручностей він для Антона і Оксани не доставляв.

Так проходили дні і місяці з тих пір, як вони одружилися – а це було в грудні 1979 року. Тоді була зима і холодний вітер люто шарпав одежу Оксани і Антона, які як голубки, весело перемовляючись і не помічаючи непогоди, швидким кроком ішли додому.  Тілько но закінчилась денна зміна і народ повалив через прохідну, збиваючись в кучки і веселе перегукуючись між собою.

Антон зразу після відрахування з інституту влаштувався працювати на завод в лабораторію електронних приладів. Він абсолютно не жалкував про те, що так раптово і швидко закінчилась його студенське життя. Весілля справили всією групою в Згуровці, в будинку Оксани. Звичайно, після одруження Антон повинен був працювати і утримувати сімю… і тому, не замислюючись він зразу після весілля подав заяву на відрахування із інституту.

Звичайно, він так вважав - був впевнений у своєму рішенні, але батьки, мабуть, думали по-іншому… Вони переживали… Вони були горді – їх син буде інженером з вищою освітою, якої вони не мали. Да і яка там освіта була для них в післявоєнні роки. Війна все поламала – і долі, і країну і людей, але все колись закінчується… Закінчилась і війна. А потім були тяжкі після- воєнні роки, голод… і тільки десь з пятдесятих років, саме тоді, коли народився Антон, життя почало поступово відроджуватися і з кожним роком добробут людей покращувався. Звичайно, це відносно, але ….всьому є кінець. Важке – дуже важке життя випало на долю батьків Антона і Оксани. Кожні із них по своєму настраждались від тої лихої війні і німецької окупації.

І от тепер батьки тяжко переживали на їх думку поспішне рішення з одруженням свого єдиного сину – їх надію і гордість…

А для Антона таке кардинальне рішення було покрите радістю сімейного життя, своєю Оксанкою, яку він кохав і про яку він турбувався

• А навчання…?  –  і сам собі відповідав. - Придумаю що-небуть..

Так розмірковув Антон, сильно не переживаючи з приводу свого відрахування з інституту.

Оксана, як і раніше, працювала в технологічному відділу заводу, уже теж маючи диплом на руках про закінчення технікуму.

По вечорах вони рідко сиділи дома – то в гості ходили, то в кіно, то на концерти…  Недосвідчений Антон не розумів стан вагітної дружини, да і коли йому було цього навчитись – він тільки-но виріс із штанів студента.

Але, який прекрасний час тоді для них був – вони не здогадувались, що все для них іще по-переду: і радості, і проблеми, і горе, і страждання - всі оті випробування, які іще принесе їм їхня доля.

В сімї Антона і Оксани, а їх покищо було двоє, панував спокій і злагода. Як і повелось в сімї Антона, де формально був патріархат, фактично розумна мати Антона завжди знаходила потрібні слова для свого чоловіка, який з гордістю вважав, що саме він все вирішує в своїй сімї.  Батько Антона був нестандартним чоловіком – він виріс практично без батька і рано пішов в самостійне грозове, окуте війною, життя.  Приборкати такого норовливого «жеребця» могла тільки терпляча і розумна жінка. Антон із старшою сестрою це розуміли і, знаючи ситуацію, часто підігрували батьку, навіть тоді, коли він був, мягко кажучи, не зовсім правий, але… для спокою в сімї саме так було потрібно. Мама Антона часто була не згодна, але… ПАТРІАРХАТ, як розуміли діти, повинен домінувати як гарантія миру і покою, що саме всім і було потрібно.

Так проходили дні і роки… Антон виріс, всмоктуючи в себе саме таку форму організіції відносин в сімї. І тепер, коли сам став чоловіком, головою сімейства -  нічого особливого в цьому не було, як він вважав. Оксана сприйняла це спокійно, як вважалося Антонові, і нічого небезпечного такі відносини в майбутньому не передбачали.

Зима 1978-1979 років була сніжною і холодною, але молоде подружжє на це не зважало. За вікном падав сніг, а вулиці околиць Києва покрились товстим шаром снігу. Десь внизу, на тротуарах, двірники поралися із лопатами, розчищаючи пішохідні доріжки, по яких поспішаючи на роботу гуськом пробиралися люди, намагаючись добратись до автобусних зупинок. Час від часу із-за рогу проспекту Чубаря зявлявся тролейбус, а за ним один за одним  пусті автобуси.