Розділ 22. Розлом

   Розділ 22.  Розлом

_____________________________________

     Життя непомітно перевалила за шостий десяток. Антон остаточно став сивим і колись русе волосся перетворилося в білий як сніг «їжачок». З’явився невеликий живіт, але тіло було ще міцне. І все-таки роки зробили свою справу і Антон уже відчував наближення невідворотної старості.

Якось всі разом почали нагадувати про себе старі хвороби і травми, а імунна система почала давати перебої. Та це і не дивно – фізична активність впала і звичне навантаження організму на серце знизилося. Постійне психологічне збудження чомусь не залишало Антона. Втім, відомо чому – ось уже більше десятка років він відчайдушно бореться, намагаючись себе зайняти і заробити якусь копійку, яка так потрібна б була до мізерної пенсії. 

Так вийшло, що в період активного життя і заробітків для сім’ї, будучи підприємцем і навіть власником приватного підприємства, він змушений був все створювати з «нуля» і відповідно кожна копійка в ті буремні дев’яності роки для сім’ї були дуже потрібні. Підростали сини – потрібні були гроші. Антон крутився як на сковороді – він не цурався ніякої роботи : був і електриком, і головним інженером, і навіть тренером, а потім майстром, начальником цеху і навіть працював в інкубаторі – все було. Антон особливо тоді не замислювався про свою кар’єру -  та яка там кар’єра, коли потрібно було спасати дітей і всю сім’ю від радіації після Чорнобильської катастрофи. Скільки доріг він тоді проїхав… де тільки не був…

І от тепер , як результат мінімальна пенсія, про яку він, Антон тоді взагалі не думав. А коли прийшов час її нараховувати – тоді він взяв самий перший свій період трудового стажу – і це було необдумана помилка.

І от тепер, коли перевалило за шістдесят і тепер несподівано для Антона можливості працювати різко знизилися, про оту свою помилку Антон згадав, але не пошкодував тому, що по іншому тоді він не міг удіяти.  Створивши навчальний центр він без вагань віддав його молодшому синові Максиму … Це було необдумано , але від чистого серця і від всієї душі – а хіба можна було по-іншому?  Тоді іще він працював , викладаючи свої програми для окремих груп студентів в центрі, але … потім все змінилося – одного разу йому просто не дозволили це робити і… Антон випав із «пластинки життя» - вона крутилася , але уже без нього.

Ну а потім… Потім Антон іще боровся… він намагався знову створити , уже втретє, новий навчальний центр, але… вже на то час вже не було для цього достатніх коштів і … на цей раз цей проект завалився.

Назрівала криза.

Але все це було б не так страшно, якщо б не наступна тріщина в сімейних стосунках з Оксаною… Це було передбачувано для Антона, але дуже боляче – його, Антона , для дружини як би не існувало . Спрацював принцип Данко – все для дітей, а чоловік…  - та куди він дінеться!

Незвична неймовірна самотність охопила Антона. Здавалось – є сім’я, є діти, але… немає нічого – він як би не існує… Він – голова Родини, найстарший серед всіх, який віддав всі свої сили, чомусь став уже непотрібний, без поваги, яку він заслужив…

Так минали дні, місяці…

Антон як навіжений, не маючи мети, бродив по нічному Києву. Десь високо угорі, на небі,  яскраво світила Полярна зірка, а на пішохідних доріжках широко розлилися калюжі від снігу, який іще великими сугробами лежав по сторонам доріг. Тьмяно світили ліхтарі, з обох боків виблискували різнокольорова реклама магазинів і аптек. Люди, втомлені і стурбовані своїми проблемами, швиденько обходили калюжі і чим душ поспішали додому, до своїх сімей.

Антон втомлено обійшов декілька кварталів.

На душі у нього було неспокійно – знову неймовірне хвилювання і стрес з нічого – він намагався запевнити:

 «Все мине, все владнається…», але внутрішній голос заперечував:

 «Ні… Антоне, не мине… все знову повториться.. шкода, що так вийшло… але ти не переживай так… почекай три дні. Ти ж, Антоне, знаєш – через три дні все стабілізується … потрібно почекати всього три дня – витримаєш?»

Так минали дні, місяці, роки… але «Принцип Данко», як ота гідра, все більше і більше розростався в Душі Оксани. Тепер уже вона відкрито говорила про свої пріоритети, які так міцно вкоренилися в її свідомості. І навіть тепер, коли життя перевалило за шість десятків років, потреба жити до останнього дня заради своїх нащадків – спочатку дітей, а потім онуків і правнуків…

Відмова від свого особистого життя навіть заради дітей – це і є отой знаменитий принцип Данко!

А так не можна… Кожна людина моє право на своє особисте існування , радість і людське щастя – все це називається Долею або простіше життєвою дорогою кожної людини.

Кожна людина – то є особистість, є окрема «зірочка» в безкрайньому просторі Всесвіту. Ну а діти, внуки і правнуки мають своє життя, свій шлях широкий, свої принципи і свою віру і вони, як і їх батьки також мають право на свою дорогу в бурхливому морі життєвих незгод , мають право і обов’язки перед своїми нащадками, своїми батьками і предками хоча б тому, що все повториться і скоро, дуже скоро , вони стануть на місце своїх батьків – і знову , як і тисячі років , все повториться по спіралі розвитку історії.

Рано чи пізно кожна людина замислюється над питанням життя і смерті, над споконвічним питання змісту людського життя. Наступає час, коли потрібно зупинитись , оглянутись на прожите життя, проаналізувати свої помилки і оцінити свої успіхи, коли свідомість людини потребую свідомого аналізу, коли людина намагається оцінити критично свої дії , втрачені назавжди роки - саме в цей час народжується її величність Мудрість.