Розділ 17. Майдан

 Розділ  17.Майдан  

___________________________________

   Ранок 21 листопада 2013 року.

Поступово на дорогих лімузинах  до парадного підїзду  один за одним  тихенько завертали офіційні  кортеджи країн Європи. Серед них був і кортедж президента України.

 Золота осіння погода як би говорила : «Я готова. Сьогодні буде вирішальний день для вашої країни... Буде... Буде..Буде...»

 Але не так судилося , як бажалося. Міліони громадян України чекали виконання уже цілий рік розрекламованої акції  підписання угоди з ЄС про співпрацю з Україною.  І так би воно  мабуть  було, але... В останню мить президент України Янукович дав заднього ходу – за наполегливою порадою Кремля він різко змінив своє ставлення до цієї події. Але сотні студентів, які вийшли на площу очікували, що їх президент все-таки підпише цю угоду, Вони мирно зіблались і чекали на Майдані,  біля стелли. Це були переважно молоді студенти – дівчата та хлопці столичних університетів, які півколом згуртувалися навкруги стелли. Все було мирно і не передбачало ніякої біди.

Факт непідписання угоди з ЄС був як грім з ясного неба. Цілий рік велась державна пропаганда в очівуванні цієї дати – 21 листопада. І от тобі на – ніхто навіть не збирався  цього робити.  Спантеличені і обурені громадяни в більшості своїй  не могли погодитись з цим рішенням.  Підписання угоди з ЄС – це не просто угода про співпрацю в економічному секторі  промисловості , але, перед усім, це законодавча і реформаторська підготовка до такої співпраці. З цим погоджувались мабуть всі, хто не бажав і далі борсатись в корупційному болоті української «еліти».  Зібрались саме ті  молоді юнаки і дівчата, котрі очікували , перед усім, змін в житті країни, реформування всієї системи управління, яка «прогнила» наскрізь від коррупційної іржі.

 Всі чекали і надіялись, що умови договору змусять владу  виконати свої обіцянки і все-таки піти на реформування країни. Але... влада не захотіла рахуватись з думкою народу. Крім того, вже давно була готова інша частина України – Донбас і Луганськ, які в великий мірі буди ще й криміналізовані, а такоє економічно тісно повязані з Росією. Промислові замовлення і угоди співпраці з російською федерацією, розкручені  до неможливості, красномовно із всіх екранів , бігбордів говорили : «Ні... цього не можна робити . Ви втратите роботу і доходи...»

Так. В деякій частині це було саме так, але був час переорієнтуватись на інші ринки, знайти і підписати інші контракти. Цим ніхто не хотів займатись.  Замість цього в Верховній Раді і на екранах телебачення вже котрий раз підіймались питання про російську мову , яку буцім-то десь гвалтують... Насправді , це був привід - інтрумент вплинути на  свідомість і  так затурканих і зазомбованих людей .  Кожні вибори  такий еректорат  продавався – бо над усе він цінував і боявся втратити свою роботу.  Кожен працюючий був поставлений перед вибором , якого йому не давали – голосуй так, як буде сказано.  Якщо Ні – допобачення... Сотні, міліони шахтарів і робітників були «звязані» такими умовами.  Організовані  кримінальні  группи , разом із міліцією стояли на сторожі цього і , при необхідності, робили свої «каруселі».

Виграти вибори в регіоналів практично було там неможливо.

Цей регіон стабільно віддавав свої голоси регіоналам  від виборів і до виборів. Ті,  в свою чергу, максимально намагались підкупити його за рахунок других регіонів  субсидіями. При цьому,  весь час нагадуючи , вбиваючі в мізки людей  тезіс, що Донбас годує   всю Україну.

З першого погляду так і здавалось:  величезні   металургійні комбінати, шахти, сталелітейні і прокатні заводи, порти , міліони працюючих – складалось враження, що їх доля в валовому продукті  України  максимальна. Але.. в свою чергу,  і витратна частина була дуже велика. Така велика, що низько еффективна праця підприємств не могла покрити ці   витрати. І тому з року в рік збиткові шахти і нерентабельні підприємства Донбасу і Луганська  дотувались з центрального бюджету. Тобто –  утримувались в робочому стані за рахунок   інших регіонів. Про це дончанам не говорили.

Вся ця  робоча маса зазомбованого населення не уявляла себе без російського впливу і економічних звязків, які та наміривалась розірвати у випадку підписання угоди.   Ця людська маса щиро вірила, що західняки і Київ  їх «кинули». 

Ось тому 21 листопада , коли угода не була підписана, президент Янукович  покладався на підтримку якраз «своєї» частини  еректорату – дончан.  А в випадку массових протестів якраз ця лояльна маса і повинна стати противагою  євроінтеграторам. 

Мабуь, все так і було б, якби не події  на Майдані в ніч з 21 на 22 листопада 2013 року. Несподівано в 4 години ранку на гурт студентів, що залишилися біля стелли на Майдані , попередньо оточив його із всіх сторін, набав екіпірованний палками, в шоломах із щитами ,  беркут, котрого стягнули в десяткі разів більше, ніж студентів,  оточили і ... почали нещадно бити. Били всіх підряд, незважаючи на стать і вік ... по руках, ногах, голові – тих хто стояв, хто біг, хто впав, хто вже не міг піднятись. Здоровенні беркутовці, обмундировані і відгодовані за рахунок народу, як стая вовків гнала отих молодих студентів , доганяли і били

 Це було неймовірно жорстоко, нахабно з відчуття безкарності і ненависті.

 Тих , хто вирвася із цього кільця , доганяли і били ... били. Били тих,  хто падав, зграями величезні  екіпіровні беркутівці – в шоломах, щитках, без розпізнавальних знаків гнали натовп студентів аж до Михайлівського собору.