Принцеса Меланія

       Жили собі колись у великому замку король і королева. Дітей у них не було, аж поки королева не пішла до чарівного лісу — й рівно через рік у неї народилася донечка. Назвали її Меланією — на честь доброї бабусі.

       Маленька принцеса росла веселою й простою. Вона гралася з тваринами, бігала по полях, збирала ромашки й навіть пасла корів.

Король сміявся і говорив королеві:

— Нехай собі бігає на повітрі! Бачила її рожеві щічки?
Та королева зітхала:
— У справжньої принцеси щічки мають бути блідими, не рожевими!

Вона дуже хотіла зробити з Меланії «справжню» принцесу.
Зрештою, знайшла королева відьму, яка дала чарівний еліксир. І от… після одного ковтка Меланія змінилася. Вона стала вередливою, примхливою, постійно міняла сукні, нічого не хотіла їсти й любила всім наказувати.

Королева спершу раділа, а потім… дуже втомилася.

Минуло багато років, і настав час Меланії виходити заміж. Королева запросила принців на чай, але ніхто не прийшов.
Щоб усе ж знайти нареченого, Меланію вирішили відправити далеко — у королівство Фінолія.

Дорога була довга. Принцеса сиділа в кареті, дивилася у вікно на кульбаби, хмари й згадувала себе маленькою.

— Куди поділася та дівчинка, яка сміялася й бігала босоніж? — тихо мовила вона сама до себе.

       А потім вона заснула. Уві сні їй наснилося поле, пташки, танець під дощем… І коли вона прокинулася, щось у серці змінилося.
— Зупиніть карету! — гукнула вона.

Принцеса зняла туфлі й побігла по полю. Вітер плутав їй волосся, трава лоскотала ноги, а небо хмурилося. Пішов дощ, та вона сміялася й танцювала просто під ним.

       Потім стало дуже холодно, а принцеса заблукала. Та раптом з’явився вершник на коні.
— Тримайся, я тебе врятую! — мовив він.

       Коли Меланія прокинулася, вона лежала в теплому ліжку. Біля неї сиділа її няня… і той самий юнак.
— Ти мене пам’ятаєш? — запитав він з усмішкою.

— Ти мій рятівник, — відповіла Меланія.
— Ми знайомі давно. Ти колись подарувала мені голубу стрічку, коли ми разом врятували лисенят у лісі.

Меланія раптом згадала: хлопчик, лисенята, сміх, тепло на серці…
— То це був ти?
— Так. Я принц Фінолії, і моєю мрією завжди була ти — я мріяв, що колись стану твоїм чоловіком. Але не чоловіком вередливої принцеси, а тієї дівчинки з ромашками в руках.

Меланія подумала, і в її очах з’явилася надія.
— А що, як я знову стану нею? — прошепотіла вона.

— Тоді я вже точно нікуди не зникну! — відповів принц, подарувавши їй кришталеві черевички.

       І з того дня Меланія більше не вередувала. Вона знову стала собою — дівчинкою з відкритим серцем, яка сміялася, бігала по садах, танцювала під дощем і щоранку посміхалася.

Принц із Фінолії щодня приносив їй квіти, і разом вони доглядали лисенят…

       А щічки принцеси знову стали рожевими — не тому, що так має бути, а тому, що в її серці жила радість. І навіть королева більше не злилася, бо Меланія обрала щастя — справжнє, своє, тепле.