Прима

Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця. Ferdinand von Schill

Прима

 

Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця.

Ferdinand von Schill
 

Як саме я померла??

Все почалося рік тому зі звичайного телефонного дзвінка, я саме вже лежала в ліжку після тяжкого дня. Була субота. Того дня була важка репетиція, не дарма кажуть що після тридцяти важко триматися на пальчиках. Я старалася не показувати що мені важко, старі травми просто так не зникають. Пам’ятаю що з самого дитинства мріяла стати примою в балеті - це була моя заклята мрія. На неї я втратила своє життя. Моя мама завжди казала що для цього потрібно чимало зусиль, а хто як не я їх робила. Перші свої ролі я отримала в десять років, ще за п’ять я вже була одною з молодих балерин яка грала з такими великими балеринами сучасності як Оленою. Ф... та Оксаною Скорик. Та все це не те чого я хотіла, у двадцять дев’ять я нарешті стала першою солісткою в опері. На жаль моя мати яка весь час мені нагадувала про те що життя балерин не довге, і що мені потрібно подумати і про чоловіка та дітей, померла таки не дочекавшись внуків. Ні в мене є хлопець, чи принаймні мені так здавалося що був, та про дітей ми не думали з ним тоді. Шкода.
Того дня я повернулася пізно з репетиції, і вже лежала в своєму ліжку заплющувала очі, і почила дрімати. Коли раптом клятий телефон що висів на стінці в коридорі задзвонив. Я підбігла до нього на одному диханні, але лише тому що хотіла послати того хто дзвонив в такий час. Піднявши трубку я почула лише тишу, хтось грався. Знову набридали діти, їхні розіграші. Я не встигла повернутися до своєї кімнати як телефон знову задзвонив. Цього разу я взяла його після другого гудка. Вже збиралася сказати все що було на думці, коли.
Низький голос наче з фільму жахів на тому боці трубки промовив лишень три слова.
- Ти, скоро помреш!?
Після короткої репліки були гудки. Що за дивний жарт, я почала набирати номер який телефонував, але відповіді не було. Два рази, три ніхто не брав телефон. Після кількох разів, я заспокоїлася. Повернувшись до своєї кімнати, пів ночі не могла викинути цей голос з голови. Та нарешті заснула. Дійшовши висновку що це був жарт когось з колег які не дуже полюбляють мене. Взагалі друзів я не мала до того дня, як померти. Весь свій вільний час я витрачала на тренування, навіть в своїй квартирі зробила невеличку балетну кімнату. Саме в ній я проводила весь свій вільний час. Я дотримуватися думки, що маючи подруг я можу втратити кар’єру, не досягти успіхів. Так в десять років я посварилася єдиною на той час подругою, і стала самотньою. В мене була мама, але з часом і від неї я віддалилася, та сама пішла. Тепер навіть як би хотіла не зможу прийти до неї. В мене був Андрій Єременко, мій здавалося бойфренд, та здається лише тепер я зрозуміла що насправді була самотньою весь цей час.
На ранок я вже й забула про цей телефони дзвінок, але як би знала сприйняла його б серйозно. Не викинула б з голови так швидко, та мені було не до цього. Все своє життя я хотіла працювати в Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевченка, що і сталося в двадцять три роки. Через шість років виснажливої роботи я нарешті стала примою. Королевою театру, яка отримує всі головні ролі в балетних постановках. На жаль це не було кінцевою метою моєї кар’єри. Моя пиха вимагала просто того щоб я потрапила на найбільші сцени світу, та тихі голоси в роздягалках, постійно нагадували мені скільки років до пенсії балерин залишається. Всім відомо що через травми, та досягнувши тридцяти п’яти, балерина виходить на пенсію. Ці постійні перешіптування. Не давали ні як зосередитися, та й ще й дратували страшно. Я знаю що можу стати викладачкою, мені навіть вже пропонували таку роль, натякаючи що б я звільнила місце молодій королевій. Та ці натяки були нічим, порожнім звуком, я свого місця просто так не хотіла дарувати. Я трималася до останнього подиху.

- Привіт, Інна що сьогодні нового?- запитав директор, я мило усміхнулася поглянувши на його стару мордяку, яка постійно слину впускає коли бачить молодих дівчат які переважно займаються в одній балетній пачці.
- Все чудово, як завжди готуємося до нової прем'єри. Ви хотіли мене бачити? - Ігор Миколайович був директором театру вже десять років, я добре пам’ятаю як прийшла сюди працювати. Він був елегантним п’ятдесятирічним чоловіком, дружина якого постійно, займалася документами театру, та гримала за те що він ходив по аудиторіях виглядаючи молодих солісток. Нічого не змінилося з того часу, окрім того, що він вже давно розведений старий холостяк, якому все чогось найметься.
- Так, Іночко! – ненавиділа коли мене так називали, це значило що зі мною хочуть поговорити серйозно. Такі розмови завжди проходили в суцільній тиші. Де котрих з них я чекала, де які боялася. В останнє мене так називали коли назначали примою. Та цього разу мало відбутися щось інше. Я боялася що моє місце може зайняти котрась з дівчат, що прийшла. Та мій страх був не виправданий, серце знало що ніхто з них ще не гідний займати таке високе місце.
- Інночко,- він знову поглянув на мене,
- Ігор Миколайовичу я вас уважно слухаю, щось з новою виставою, її скасовувють чи що? Чого ви викликали мене серед репетиції, Іллі не сподобається це.- Ілля був нашим постановником він ніколи не любив коли нас дзвонив телефон, чи ще щось відволікало від репетиції. Одразу починав нервуватися, хапався за голову та кричав, дівчата жартома називали його «Переляканим крикуном». Не одній новенькій діставалося за запізнення чи порушення дисципліни, мені самій не подобалося відволікатися. Перш за все репетиція, а тоді вже домашні справи.
- Інночко! Мені прийшла пропозиція з Брюсселя, там буде відбуватися постановка нової балетної вистави, вони запросили українську приму на головну роль. Ми з моїми колегами, які добре знають тебе, як старанну, відповідальну дівчину, вирішили відправити на цю виставу саме тебе. Там буде грандіозна постановка, знаменитого режисера – він замружив свої очі, було видно що забув ім’я режисера, піднявши їх на мене махнув рукою. Ми раді Інночко що саме ти поїдеш на виставу.- першою думкою було те що ось та можливість про яку я так говорила, я стану на велику сцену головного міста Європи. Та тут ж пробігла думка що на моє місце назначать когось іншого.
- Я втрачу своє місце прими тут?- встала запитуючи, Ігор Миколайович одразу почервонів, він ковтнув свою слину.
- Ні, ні, що ти Інночко, це лише на три місяці.
- Три місяці? Чому так довго?
- Ну знаєш це грандіозна постановка, тобі прийдеться поїхати туди та пожити в Брюсселі деякий час, до закінчення виступів. Їх буде десь коло трьох. На твоє місце ми тимчасово візьмемо другу солістку, Христина не буде проти. Тільки ти приїдеш ти одразу станеш на своє місце. – така перспектива мені не сильно подобалася, але відмовлятися від головної ролі в такій великій виставі, було б з мого боку найбільшою помилкою. Саме так тоді я думала, але як би я знала чим це повернеться для мене здається я б не відмовилася і зараз така слава могла прийти через один виступ.
- Ну а, як називається вистава? І коли я повинна з’явитися на першу репетицію?- директор почав ритися в своїх паперах, які як завжди після того як його дружина пішла від нього були розкидані як попало. Пройшло кілька хвилин перш ніж він підняв якийсь папір, надівши свої окуляри почав читати.
- Чорний лебідь. – провів очима звіряючи.
- Чорний лебідь? – повторила я, поглянувши на директора, який подав мені якийсь лист. Підвівшись я на останок поглянула на нього.
- Не забувай в тебе тиждень до зборів, білете тобі вишлють за два дні до вильоту. Я радий за тебе Інночко.
- Дякую,- мовила повертаючись назад.
Тиждень до зборів не був таким виснажливим як те що мене зняли з вистави яку ставив Ілля, я не ходила до театру на репетиції, і це мене засмучувало. Навіть кілька днів без балету мене просто вбивали, я не могла ні як знайти себе. Пам’ятаю коли в сімнадцять я отримала першу свою травму, і не могла займатися балетом чотири місяці, Здавалося я просто втратила своє життя. Не могла ні як звикнути що постійно після школи потрібно ходити до дому не на репетиції, а просто сидіти і робити уроки. Ніколи не цікавилася шкільним життям, після того як я потрапила в балетну школу мене мало цікавили шкільні предмети. Здавалося лише мене вчився гірше мій однокласник, який зараз сидить в верховній раді. І як йому вдалося так високо стрибнути, з таким то ставленням до уроків. Нас обох постійно на зборах ганяли, мама приходила червона від злості, і кричала щоб я кидала балет. Та я була впертою, просто захлопувала двері і займалася танцями.
Ці дні коли я просто приходила до театру, розбиралася з документами, погляди які проводили дівчата мене дратували. Я не могла просто йти до дому не прийшовши повз залу, Ілля знову кричав на дівчат. Христина яку назначили на мою роль, вже виконувала вправи, вона пригнула голову коли побачила мене в дверях. Я добре пам’ятаю як вона поглянула тоді на мене. Вона молода дівчина їй лишень двадцять три, і вона вже прима, хоч тимчасово, але навіть так. Всі добре знали що в театр вона прийшла за заслуги Ігоря Миколайовича, їх разом не раз бачили. Я й сама бачила одного дня як вона сідала в його машину.
Чутки про моє начебто звільнення розлетілися по театрі, лінивий не знав що я не ходжу на репетиції. Так само розлетілася і новина про те що я їду в Брюссель. Навіть прибиральниці та гримери знали про це. Тому вже на четвертий день після того як я отримала роль в «Чорному лебеді» я вже перестала ходити в театр.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше