Розділ 20. Хоробрий кравчик

Натуся сиділа біля вікна і шила! Її здивуванню не було меж, поки вона не поглянула на себе у дзеркало, що висіло на стіні у хаті. На неї дивився досить молодий та симпатичний чоловік. Невеликого зросту, бородань з хитрими очима та доброю посмішкою. Якщо шиє – значить за професією вона тут кравець. Не встигла отямитися від нових потрясінь, коли чує – йде вулицею жінка й вигукує:

– Варення, смачне варення! Купуйте, грошей не шкодуйте!

Натуся обожнювала солодощі, тож вона покликала продавчиню до себе. Жінка зраділа, що у неї з’явився клієнт, зайшла до кравця і показала йому свої глечики. А голодна чарівниця так на них і накинулася, принюхалася, покуштувала, до кишені, а там лише одна монета. Удавши, що так і треба, дівчинка мовила:

– Наче й справді смачне. Продайте мені ложку цього варення, – і показала на суничне.

Спересердя жінка так і остовпіла, адже вона сподівалася, що кравець купить у неї чи не все варення. Та що вдієш, продала цьому “клієнту” ложку варення і пішла геть, сердито буркочучи.

А Натуся підійшла до столу, відрізала велику скибку хліба, намастила її варенням і вже збиралася їсти, як до її вуха підлетіла муха.

– Дитино, це я, – продзижчала вона.

– Бабусю, ти тут комаха, а не людина?! – засмучено мовила онучка.

– То не біда, я тобі допомагатиму і так. Слухай уважно, ми у казці про “Хороброго кравчика”.

– Це типу я? – перепитала про всяк випадок Натуся.

– Так, так, – підтвердила Ельвіра. – Тобі потрібно буде йти подорожувати. Але перш за все потрібно зробити пояс і вишити на ньому великими літерами: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».

– Ого, так це ж не правда! – махнула рукою дівчинка. – І чого це у кравця такий пояс був?

– Бо він сімох мух на ось цьому твоєму бутерброді вбив!

Мала чарівниця поглянула на хліб з варенням і скривилася від огиди – його повністю обліпили мухи.

– Ну от, знову нормально не поїла, – зітхнула вона, залишивши скибку на столі. – Добре, зроблю пояс і йду мандрувати. Тут нам з тобою все одно робити нічого.

– От і чудово, а я сидітиму у тебе на вусі й підказуватиму, що робити і що говорити.

На тому і погодилися. Натуся зробила пояс із загрозливим посланням, підперезалася ним, поклала у кишеню грудку старого сиру за вказівкою бабусі та й подалася в мандри. Біля воріт побачила невелику пташку, яка заплуталася в кущах. Тож допомогла їй вибратися і теж сховала її в кишеню. Ельвіра пояснила, що пташка їй ще знадобиться.

Ішла вона довгенько і прийшла до високої гори. Видерлася на самий вершечок і бачить – сидить на горі велетень, байдуже поглядає навкруги.

Натуся сміливо підійшла до нього та й каже:

– Здоров був, приятелю! Ходімо разом мандрувати.

Велетень зневажливо подивився на “кравчика” та й каже:

– Ах ти ж, голодранцю! Жалюгідна комахо! Ти ще рівнятимешся до мене?

– Аякже! – відповіла зухвало дівчинка і показала собі на пояс. – Ось прочитай, якщо букви знаєш!

Велетень прочитав: «Коли злий буваю, то сімох убиваю». Мабуть, він подумав, що кравчик здатен убити сімох людей, і трохи пройнявся до нього повагою. А тоді взяв камінь та як стисне – так з нього вода й потекла.

– А тепер ти спробуй, – сказав велетень.

Бабуся знову задзижчала щось на вухо.

– Оце й усе??? – засміявся “кравчик”, а потім нишком дістав з кишені грудку сиру та як стисне – аж сироватка потекла. – Ну що, мабуть, трохи краще за тебе впорався?

Велетень здивувався такій силі, але вирішив ще раз випробовувати нового знайомого. Взяв інший камінь і жбурнув його так високо, що ледве видно було.

– Ану, – каже,– і ти спробуй!

– Високо ти кидаєш, – похвалив кравчик після паузи, за яку Ельвіра вже встигла дати вказівки, – але ж камінь усе-таки впав на землю. А я кину так, що він зовсім назад не повернеться.

Натуся вийняла із кишені пташку, підкинула у повітря, а вона пурхнула і зникла у височині.

– Ну як? – запитала саркастично.

– Добре кидаєш, – погодився велетень, – а от подивимось, чи зможеш ти дерево на плечах нести.

І підвів “кравчика” до вивернутого з корінням величезного дуба.

– Як ти такий дужий, – мовив, – то допоможи мені витягти з лісу оце дерево.

– Залюбки, – відповіла Натуся. – Бери на плечі стовбур, а я ззаду помагатиму, адже гілля нести куди важче.

Велетень поклав стовбур собі на плечі, а вона сіла ззаду на гілку, і той поніс ціле дерево та ще і її на ньому. А озирнутися йому ніяк – гілки заважають.