Розділ 19. Казка про рибалку та його жінку

Натуся прийшла до тями біля моря. Цього разу вона виявилася старим рибалкою, який сидів на березі та вудив рибу. Море було тихим і прозорим, тільки риба ніяк не клювала.

“Мало того, що я – дід, та ще й з уловом не щастить,” – дратувалася чарівниця.

Аж раптом поплавець потягло вниз, усе глибше та глибше. Натужилася дівчинка, сіпнула вудку й витягла велику камбалу. Відчепила її від гачка, а камбала й каже:

– Дитино, це ти?

– Так, бабусю. А ти, бачу, лускою обросла…

– Та є таке! Слухай мене уважно. Швидше за все, ми з тобою зараз у казці про рибалку та його жінку.

– Щось типу “Золотої рибки”?

– Саме так. Зараз маєш відпустити мене назад у море, а потім йди додому до своєї “жінки”.

– Вона тут, мабуть, дуже примхлива? – припустила Натуся.

– Навіть не уявляєш, на скільки! – мовила бабуся-риба, хитаючи головою. – Розповіси їй, що зловила мене, але я виявилася зачарованою принцесою, то ти мене й відпустила. Вона захоче для себе компенсації. Тож вислухаєш її бажання, прийдеш і скажеш мені, а я його виконаю. І так щоразу… Чим швидше покінчимо з її примхами, тим швидше з цієї казки виберемось. 

Дівчинка послухалася Ельвіриних настанов і, легенько поцілувавши “камбалу”, кинула її обережно назад у море. А сама пішла “додому”, до своєї хижі, де на неї вже чекали.

– Ти хіба нічого сьогодні не спіймав? – спитала з порогу дружина рибалки, навіть не привітавшись. Виглядала вона загрозливо, хоч була вже зовсім немолодою.

– Та ні, спіймав був одну камбалу, – підіграла їй чарівниця, хоча ця нахаба вже починала її дратувати. – Але та камбала сказала, що насправді вона не рибина, а зачарована принцеса, то я її пустив назад, у море.

– І нічого не попросив у неї???

– А що я мав у неї просити? – дратівливо мовила Натуся, все більше втрачаючи терпіння.

– Ох, та хіба тобі не набридло жити в цій старій, трухлявій, смердючій хижі? Міг би попросити в неї бодай порядну хату. Йди назад до моря, поклич ту камбалу і скажи їй, що ми хочемо жити в хаті. Ось побачиш, що вона її нам подарує. Іди, іди!

Звісно ж дівчинка “послухала” цю нахабу, адже знала, що іншого виходу з цієї ситуації й годі шукати. Тож вона пішла до моря і покликала бабусю. Тобто, камбалу. Та не забарилася.

– Ну що, познайомилася зі “своєю” дружинонькою? – глузливо запитала Ельвіра.

– Ой, та вже мала таку честь… – зітхнула онучка. – З порогу забажала в хаті новій жити.

– Іди назад, – сказала “камбала”. – Є вже в неї хата.

Натуся поспішила “додому”, приходить і бачить – на місці старої хижі стоїть хата, а біля неї на лавці сидить вже знайома їй “люба жіночка”. Побачила та свого “чоловіка”, підвелася, взяла за руку та й каже:

– Ходімо в хату, поглянеш сам, чи не краще жити в ній, а не в старій хижі.

Зайшли вони до хати. А в хаті все є: і маленькі сіни, і гарна світлиця, і невеличка спальня з ліжком для кожного з них, і кухня, і комора на всілякі запаси, і присінок на господарське причандалля, – і кожен куточок якнайкраще споряджений, а начиння все олив’яне та мідяне. За хатою – невелике подвір’я, де ходять кури й качки, а за подвір’ям – невеликий город, де ростуть садовина й городина.

– Ну як, хіба не гарна садиба? – сказала жінка.

– Гарна, – щиро погодилася Натуся, дивуючись, як це бабусі таке провернути вдалося. – Отак би вже й довіку нам жити, більше нічого й не треба.

– Ну, це ще ми подумаємо, – сказала жінка. 

“Знаю я це твоє “подумаємо”...” – обурилася подумки дівчинка та вголос нічого не сказала.

Попоїли вони й полягали спати. Та спокій тривав недовго. Вже під ранок жінка прокинулася з новою примхою:

– Послухай-но, чоловіче, в хаті нам також тісно, а подвір’я й город дуже малі. Могла б та камбала подарувати нам і більший дім. Я б хотіла жити у великому мурованому замку. Піди-но до неї і попроси, хай подарує нам замок!

– Ох, стара, чи нам мало цієї хати? Нащо нам той замок? – сказала Натуся, але в душі раділа, що жадібність цієї жінки настільки нестримна, що не довго їм з бабусею в цій казці кукувати.

– Треба! – тим часом відповіла жінка. – Їй, мабуть, не важко дати нам усе, що ми хочемо. То хай дасть! Іди! Ну ж бо!

Звісно ж чарівниця пішла до моря і знову покликала свою “любу камбалу”.

– Чого вона цього разу хоче? – спитала Ельвіра.

– Хоче жити у великому замку.

– Повертайся назад, є вже в неї замок, – запевнила “рибина”.