Розділ 16. Три зміїних листочки

Натуся прокинулася у незнайомому місці. Кам’яна підлога та стіни, що ледь можна було розрізнити у темряві. Відсутність будь-якого руху. А ще тиша. Гнітюча та моторошна. Вона обмацала своє обличчя – триденна щетина. Значить у чоловіка обернулася. Просто чудово! Та найбільшим потрясінням стало не це.

У кутку кімнати непорушно лежала дівчина, вбрана у пишний одяг. І вона не дихала…

– Ой, матінко рідна… – затулила собі Натуся рота, щоб не закричати. – Я що, у королівській гробниці??

– Саме так, – почулося з іншого кутка невиразне шипіння.

Дівчинка з переляку аж присіла. 

– Хто тут? – запитала вона тремтячим від страху голосом.

– Се я, диссссино, не лякайссся, зарасссс виповсссу!

Перед Натусею з’явилася змія, яка тримала у роті три листочки і через це її важко було зрозуміти. 

Довелося покласти їх перед собою і продовжити:

– Ти дійсно у королівській гробниці, а це – змія кивнула в бік нерухомої дівчини – твоя дружжжжина. Вона була королівною, а ти – хлопцем зззз бідної сім’ї, якому вдалося своєю хоробрісссстю на полі бою завоювати прихильніссссть її батька-короля та сссссерце його доньки. 

– То вона нежива? – Натусі перспектива проводити час у її присутності зовсім не здавалася веселою.

– Поки щщщщо ні, – прошипіла бабуся-змія. – Та ось ці три листочки тобі допоможжжжуть її оживити. А разом з цим зможжжемо і з цієї гробниці вибратисссся. Просссто поклади один з них на вуста, а два – на очі.

Дівчинка послухалася, підняла листки, приклала один із них до вуст незнайомої королівни, а два інших – на очі. І тільки вона це зробила, як зарухалася кров у жилах дівчини, прилила до блідого обличчя, і воно знов стало рожевим. Потім вона зітхнула, відкрила очі і спитала:

– Ах, де це я?

– Ти зі мною, моя мила дружино, – відповіла Натуся, відігруючи свою роль. Вона допомогла королівні підвестися, а потім вони разом підійшли до дверей, постукали і стали кричати так голосно, що почула варта й доповіла про це королю. Бабуся-змія в цей час вже зникла.

Король спустився сам у гробницю, відчинив у неї вхід і побачив їх обох бадьорими і здоровими, і радів разом із ними, що всі прикрості минулися. А три зміїних листочки мала чарівниця прихопила з собою.

Коли вона зайшла у королівські передпокої, на порогі одразу з’явився молодий слуга.

– Дитино моя, ми у небезпеці, – прошепотів він і Натуся одразу здогадалася, хто стояв перед нею.

– Тож ніби-то вже все позаду, королівну спасли, – почала було дівчинка.

– Так, але вона не така вже й проста, захоче тебе позбутися скоро. Вирушите з нею у мандрівку, а ця підступна жінка підмовить корабельника кинути тебе у відкрите море!

– Я ж плавати вмію, за мене не хвилюйся! – махнула рукою Натуся.

– Вони тебе сонну викидатимуть, навіть незчуєшся, як на дно підеш!

– Що ж ти тоді пропонуєш?

– Давай мені ті три зміїних листочки і я тебе врятую, коли прийде час, – заспокоїла її бабуся, хоча у самої серце було не на місці. Авантюра була дуже ризиковою…

І дійсно того ж дня королівна зазбиралася у мандрівку. Коли все необхідне завантажили на корабель, туди разом з командою зайшов молодий король з дружиною та його вірний слуга. В першу ж ніч, коли Натуся мирно спала, підступна жінка підізвала до себе корабельника, схопила свого сплячого чоловіка за голову й наказала корабельнику взяти його за ноги, і вони скинули сонну чарівницю в море. Після цього королівна сказала спільнику:

– А тепер давай повернемося додому і скажемо, що він по дорозі помер. А я вже так тебе розхвалю і так змалюю перед своїм батьком, що він нас обручить і назначить тебе спадкоємцем своєї корони.

Дякувати небесам, бабуся в ту ніч і не думала спати. Вона непомітно відв’язала від корабля човен, сіла у нього і поплила рятувати свою онучку, а зрадники вирушили далі. Ельвіра витягла бездиханну дівчинку з води, дістала три зміїних листочки, що були при ній, поклала їх на очі і рот Натусі та повернула її знов до життя.

День і ніч вони обидві гребли що було сили, і човник їх мчав так швидко, що вони прибули до старого короля раніше великого корабля. Король здивувався, побачивши, що вони прибули самі, і спитав, що з ними сталося. Дізнавшись про злочин своєї доньки, він сказав:

– Я не можу повірити, щоб вона вчинила так мерзотно, але правду ми скоро дізнаємося, – і він наказав їм обом заховатися в таємній кімнаті і знаходитися там до повернення доньки.

А та не забарилася. Щойно корабель пристав до берега, побігла до свого батька. Вигляд її просто випромінював трагедію. Чарівниці спостерігали за всім зі сховку.