Розділ 15. Гензель і Гретель

Чарівниці опритомніли у лісі. Був прохолодний ранок і сонячне проміння ледь-ледь пробивалося через густі крони дерев.

– Бабусю? – запитала Натуся свого супутника, симпатичного підлітка.

– Так, дитино, це я, – відповів той незвичним дитячим голосом.

– Кумедно! А ти у цій казці – хлопчик. І судячи з усього, мій одноліток, – мовила дівчинка, обмацуючи своє обличчя.

– Ну, тут не вгадаєш, що для тебе приготували брати Грімм, а точніше мій старий друг Біломир, – іронічно зауважила Ельвіра.

Раптом тишу лісу обірвав пташиний спів. Він долинав з високого дерева поруч. Чарівниці придивилися і побачили гарненьку білу пташку, яка, очевидно, дуже намагалася їм сподобатися, бо виспівувала так, ніби це був останній виступ її життя.

Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед слухачками, а вони, ніби зачаровані, попрямували за нею. Щебетунка летіла довго, так довго, що довела чарівниць до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли ті підійшли ближче, то побачили, що то була не проста оселя. Її стіни були змуровані не з цегли, а з хліба, оздоблена вона була пундиками, а вікна були схожі на прозорі льодяники.

– Ми що, Гензель і Гретель? – запитала Натуся, зачаровано розглядаючи цей архітектурний шедевр. У неї аж в животі почало бурчати.

– Швидше за все, – погодилася бабуся. – А тому, краще нам звідси тікати, поки не пізно…

– Але ж ми так давно щось їли, – дівчинка благально подивилася на свою супутницю. – Може, поки тут нікого не чути й не видно, хоч по пундику з’їмо?

– Дитино, ти ж знаєш, чим це може для нас закінчитися…

– Та знаю, але я швиденько ось цей смаколик відколю і біжимо!

Не чекаючи бабусиної згоди, Натуся підбігла до незвичної оселі та відламала одного пундика. Та щойно вона це зробила, вхідні двері різко відчинилися і дівчинку хтось схопив за руку. Через декілька секунд з хати визирнула стара жінка, обличчя якої було густо вкрите зморшками. Вона вийшла надвір, спираючись на палку однією рукою, а в другій все ще тримала Натусину руку. 

“А вона дуже сильна на свій вік,” – подумала мала чарівниця, намагаючись вирватися з залізної хватки незнайомки. Та спроби ці виявилися безуспішними. 

Стара тим часом похитала головою і мовила до несподіваних гостей:

– Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Невже самі прийшли? – “Гензель” і “Гретель” невпевнено закивали. – То заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.

І, не очікуючи схвальної відповіді, потягла Натусю всередину. Бабуся побігла за нею, не бажаючи залишати свою внучку саму з цією підступною жінкою. Адже знала, хто вона насправді і що їх чекає за порогом.

Тим часом стара поралася в хаті. Принесла “дітям” молока, солодких коржів, яблук, горіхів. А потім і ліжечка два застелила.

– Краще з нею не сперечатися, – прошепотіла Ельвіра. – Вона нам сьогодні нічого не зробить. Захоче спочатку відгодувати перед тим, як ми станемо її обідом.

– Не ми, а ти! – тихенько мовила Натуся. – Пам’ятаєш, за казкою вона буде відгодовувати тебе, а мене триматиме голодною.

– Зараз засне стара відьма і тікатимемо! – запропонувала бабуся. – Не випробовуватимемо долю.

Онучка лише мовчки кивнула. Однак, вночі, коли власниця диво-хати давала хропака, чарівницям не вдалося вибратися надвір. Двері та вікна виявилися зачаклованими та ніяк не хотіли піддаватися. 

– Лягаємо спати, доню! – мовила сумно бабуся. – Ранок покаже, що вечір не скаже!

Але на ранок на них чекав інший сюрприз. Якимось магічним чином “Гензель” опинився в маленькому хлівцю, а стара з приємної жінки перетворилася на владну та сувору.

Вона пішла до “Гретель”, яка ще спала, розбудила її й гукнула:

– Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з'їм.

Натуся ледь не зомліла від жаху. Бабусі поряд не було і вона зрозуміла, в яку вони потрапили халепу. Довелося виконувати вказівки старої та готувати їсти разом із нею. Взявши тацю з обідом, дівчинка поспішила до хлівця, де на неї вже чекав “Гензель”.

– Бабусю, що нам робити? – в розпачі мовила Натуся.

– Дитино, головне зараз не впадати у відчай, – відповіла та. – Наскільки я зрозуміла, ми не виберемося з цієї зачаклованої хатини, допоки жива її господиня. Пам’ятаєш, як вибралися з цієї халепи Гензель і Гретель?

– Так!

– Тоді йди до неї на кухню і…

За дверима хлівця почулися кроки. Ельвіра приклала пальця до рота і дівчинка з розумінням кивнула й вийшла. За дверима на неї вже чекала стара.