Розділ 9. Дванадцять братів

Натуся вперше за стільки казок опинилася на м’якому ліжку. Вона відкрила очі й побачила, що знаходиться у хатині. За вікном шуміло листя лісових дерев, пташки співали оди сонцю, а з кухні долинав запах яєчні. Чарівниця оглянула себе і з радістю усвідомила, що вона – дівчинка. “Нарешті! Я не чоловік, не тварина і не доросла принцеса! Пахне смачно, ніхто ніби нападати на мене не збирається. Шкода тільки, що бабусі поряд немає… А може вона на кухні?”

Вона вибігла з кімнати та на порозі її чекав молодий парубок.

– Прокинулася, сестричко? – він привітно усміхнувся. – Тоді гайда вмиватися і до столу!

Натусю двічі просити не потрібно було. Прохолодна кринична вода забрала залишки втоми, а смачна яєчня зі свіжим хлібом приємно порадували шлунок. Після сніданку дівчинка вийшла на ґанок оглянути територію. Поряд із зачарованою хатинкою був маленький садочок, і росло у ньому дванадцять лілей. 

Натуся підійшла ближче – квіти були дуже красивими, та й запах від них відходив  божественний. Дівчинці захотілося зробити “братові” приємне, тож вона зірвала дванадцять лілей, щоб зробити букет. Але щойно вона це зробила – над лісом піднялося одинадцять круків, а дванадцятий – її “казковий брат” – теж обернувся круком і вилетів з відчиненого вікна. Раптом зникли хатина і садок. І залишилася Натуся сама-самісінька в дикому лісі. 

– Що це я накоїла? – мовила вона в розпачі сама до себе.

– Ой, дитино, наробила ти біди! – почувся позаду докірливий бабусин голос. Вона теж, як не дивно, була в цій казці собою.

– Що не так цього разу? – зітхнула онучка.

– Це історія про дванадцять братів і сестру. Ті пташки, яких ти бачила, вони і є. А ти та сама сестра. Лілеї були невидимим зв’язком поєднані з твоїми названими братами. А зірвавши їх, ти активізувала закляття, яке і зробило їх круками.

– А можна якось це все назад відкрутити? Чи якось їм зарадити? Я вже винною почуваюся…

– Треба мовчати протягом семи років і не усміхатися! – Ельвіра говорила серйозно й онучці стало зле.

– Та ці брати Грімм що з глузду з’їхали? – обурилася Натуся. – Це ми тут на сім років залишимося?? А як же тоді інші сімдесят з гаком казок? Це тут можна вічність “казкувати”!

– Не хвилюйся, тут час йде швидко, – запевнила бабуся. – А зараз помовч і будемо спостерігати. Інакше братів своїх названих не повернеш. І не здумай усміхатися ні до кого. Кого не зустрінеш, мовчи!

Дівчинка жестом показала, що закриває рота на ключ, а потім його викидає.

– Оце моя дівчинка! – вдоволено мовила бабуся. – Ой, час! Він збігає!

І дійсно, все довкола чарівниць закрутилося. Пори року почали змінюватися одна за одною в лічені секунди. 

Натуся навіть мерзнути взимку не встигала, так та швидко змінювалася на весну, а потім і літо. Дівчинка поглядала на свої руки і розуміла – вона дорослішає.

Час раптом зупинився. Бабусі поряд вже не було, натомість десь поблизу почулися чиїсь кроки. На галявину до чарівниці вийшов молодий королевич.

– Що це ти тут сама, красуне? – запитав він привітно. – Часом не заблукала?

Натуся мовчки заперечно похитала головою.

– Хтось з рідних у тебе є?

Та ж безмовна відповідь.

– Може, хочеш до мене у королівство? Будеш мені за дружину?

“Який швидкий!” – подумала дівчинка. – “І тут чоловіки люблять небагатослівних. Я лише головою махаю тут собі, а він вже, мабуть, імена нашим діточкам придумав!”

Звісно ж цього вона не сказала, натомість захитала головою в знак згоди. Королевич більше теревенів розводити не став, посадив її на коня і привіз до себе додому. До весілля почали готуватися в той же день. Але наречена не казала ані слова і не сміялася. Пам’ятала бабусині настанови.

А тут і майбутня свекруха намалювалася. 

– Чого це ти мовчиш, бідосю?

Натуся лише зміряла її поглядом і пішла до своєї спочивальні. Тільки з кімнати вийшла, позаду чує, а та вже нареченого “обробляє”:

– Сину, куди твої очі дивляться? Це ж проста жебрачка, яку ти привіз із собою! Звідки нам знати, якими поганими справами вона займалася до зустрічі з тобою? Не говорить нічого!