Розділ 8. Дивакуватий музика

Натуся оговталася в темному лісі. Навкруги - ні душі. Навіть пташки, і ті, здавалося, кудись поділися. А головне, поряд знову немає бабусі. Обмацала себе - знову в чоловіка перетворилася. Борода колюча, руки, хоч і доглянуті, все ж дужі. А біля ніг лежить скрипка.

– Цікаво, чи можу я на ній заграти? – запитала сама себе дівчинка та підняла з землі інструмент. Щойно смичок торкнувся струн, полилася чарівна мелодія. Натуся пізнала її. Це була “Весна” Вівальді. І тут, в лісі, у цій казці вона вміла грати. Віртуозно, емоційно та задушевно. Вона так віддалася мелодії, що й не почула, як до неї підійшов вовк.

– Як же ти гарно граєш, музико, – мрійливо мовив він.

– Бабусю, це ти? – з надією у голосі запитала Натуся.

– Я взагалі-то вовк! По мені що, не видно?

– Перепрошую, вовче. Що привело тебе сюди? Невже моя музика?

– Так, саме вона! А я зможу навчитися так грати?

“Цими лапами? Навряд!” – подумала дівчинка, однак засмучувати хижака у темному лісі їй зовсім не хотілося, тому вона сказала:

– Звісно! Ти тільки повинен виконувати усі мої вказівки, і станеш маестро, якого ще світ не бачив.

Вовк зрадів такій інформації:

– Все робитиму, що скажеш, тільки навчи!

 – Тоді ходімо кращого місця для практики пошукаємо. Тут світла недостатньо! – мовила Натуся, в надії, що вона зможе відшукати бабусю і здихатися “непроханого учня”.

Вона наказала вовкові слідувати за нею, і коли вони пройшли частину шляху разом, то прийшли до старого дуба. Дівчинка зупинилася біля дерева і заговорила:

– Щоб стати справжнім музикою, треба вміти рахувати кількість нот в одному такті. Ось тобі завдання – порахуй усі жолуді, що тут у траві валяються і розклади їх у купки по десять. Справишся з цим завданням, будеш на один крок ближче до своєї мрії.

Вовк ствердно захитав мордою, а “музика” продовжила:

– А я поки піду натхнення пошукаю, відчуваю, що воно десь поряд!

Хижак з ентузіазмом накинувся на жолуді, а дівчинка швидким кроком пішла далі дорогою. Через пів години вирішила сісти та відпочити.

– Треба знову заграти, може бабуся почує і знайде мене! – мовила сама до себе Натуся і знову взялася за інструмент. Цього разу струни грали одну з сонат Кореллі. Дивовижну мелодію цього разу прибігла послухати лисиця. 

– Оце так майстерність! – захоплено мовила вона.

– Бабусю, це ти? – знову з надією у голосі запитала Натуся.

– Яка я тобі бабуся?! У мене ще й дітей немає, не те що онуків!

– Перепрошую, лисичко. Тебе сюди моя музика привела?

– Так, саме вона! А я зможу навчитися так грати?

“Ще одна учениця намалювалася!” – подумала дівчинка, однак вголос цього не сказала натомість, посміхнувшись, відповіла:

– Звісно! Ти тільки повинна виконувати усі мої вказівки, і станеш справжньою скрипалькою!

Лисиця аж очі від задоволення примружила:

– Все робитиму, що скажеш, тільки навчи!

 – Тоді ходімо кращого місця для практики пошукаємо. Тут акустика поганенька! – мовила Натуся, вже будуючи в голові план, як здихатися рудої учениці.

Вона наказала лисиці слідувати за нею, і коли вони пройшли частину шляху разом, побачили перед собою гірський струмочок. Дівчинка зупинилася біля води і заговорила:

– Щоб стати справжньою музикою, треба вміти перебирати пальцями струни. Ось тобі завдання – вибери камінчики, що на дні цього струмка і розклади їх вздовж потоку. Справишся з цим завданням, будеш на один крок ближче до своєї мрії.

Лисиця заплескала в долоні, а “музика” продовжила:

– А я поки піду помедитую, відчуваю, що для моєї неперевершеної гри не вистачає внутрішнього спокою!

Руда хитрунка побігла до води, а дівчинка швидким кроком пішла далі дорогою. 

Десь ще через пів години знову вирішила сісти та відпочити. А заодно і втретє пограти. Бабуся ж повинна була проходити десь повз! Скрипка цього разу зазвучала етюдом Тартіні. Ця мелодія привабила нікого іншого, як зайця, що стрибав повз музику.