9. Освідчення

Напившись чаю та наївшись смаколиків, троє наших відважних шукачів пригод знову пішли до ванної кімнати. На цей раз на циферблаті було виставлено правильну годину, день, місяць та рік. А ще вони прихопили з собою ковдру-невидимку, щоб ніхто не помітив їхньої присутності. Один поворот ручки і…

Жюль, Натуся і Фофа стояли біля паризького ресторану. Люди у вишуканому вбранні повсякчас заходили у приміщення, посміхаючись і киваючи привітній адміністраторці. Ховаючись під ковдрою, друзі підійшли ближче, щоб усе детально обдивитися. На вході вони побачили й свого приятеля привида, який вітав клієнтів, хоч його ніхто і не помічав.

– Як це я можу бути одночасно і тут і там? – щиро здивувався письменник.

– Це ж елементарно! – підняла палець догори Натуся. – Ви – це Ви, а той, що на вході – теж Ви, але з вчорашнього дня. 

– Щось я заплутався… Та нехай… Не втрачаймо часу! Здається, я вже бачу наших закоханих.

Відважна трійця, непомітна сторонньому оку, швидко прошмигнула всередину. За столиком біля вікна дійсно сиділа бабуся і ніжним поглядом дивилася на Лорда. Через гамір нашим мандрівникам у часі нічого не було чутно. Тому вони тихенько, намагаючись нікого не зачепити, підійшли до закоханих.

– Як тобі тут, моя люба? – запитав Річард, погладжуючи руку своєї коханої. – Не занадто шумно?

– Та ні, – усміхнулася та, – я нікого не помічаю, коли ти поряд зі мною.

Обличчя Лорда просяяло.

– Знаєш, Ельвіро, я вже дуже давно хотів з тобою про дещо поговорити… – почав він несміливо.

– Дійсно? – бабуся здивовано поглянула на нього. – І про що ж?

– Негоже нам жити на два часи… Я хочу завжди бути поряд із тобою…

– Я теж, але ти ж знаєш, у мене онучка. Я за неї відповідаю і не можу покинути. Вона ж іще неповнолітня. А після того, що сталося з її батьками…

Серце Натусі на мить перестало битися. Бабуся завжди обходила тему загибелі її батьків. Дівчинка, як не розпитувала, прямих відповідей на свої питання не знала, як і подробиць цієї жахливої події. Знала лише, що це було якось пов’язане з протистоянням добрих та злих чарівників та незгасного століттями конфлікту між цими силами. Тож зараз вона затамувала подих у надії почути хоч якусь інформацію. Та Лорд був іншої думки.

– Знаю, Ельвіро… Ця втрата вплинула на всіх нас… Я хоч і не був особисто знайомий з твоєю дочкою та її чоловіком, але знаю, що для багатьох чарівників це було справжньою трагедією...

– Тому ти повинен мене зрозуміти, Річарде, я Натусю не покину. Я кохаю тебе і дійсно хочу проводити з тобою увесь час, але зараз, на жаль, це неможливо.

– Я знав, що ти так відповіси, тож маю для тебе трішки іншу пропозицію.

Лорд підвівся, знайшов у кишені невеличку коробочку, обшиту червоним оксамитом, і став на одне коліно. Усередині була неперевершена обручка з діамантом у вигляді півмісяця, що красиво виблискував усіма гранями у світлі ресторану. Бабуся від такої несподіванки сплеснула руками. На її очах забриніли сльози.

– Я не проситиму тебе зректися власної онучки. Я навіть не наполягатиму на переїзді до мене. Але якщо у тебе в серці вистачить місця для останнього на Землі романтика, я хочу запропонувати тобі мою руку і серце. Зроби мені таку честь, Ельвіро, стань моєю дружиною. Я буду завжди піклуватися про тебе і Натусю, оберігатиму вас від усіх негараздів. І якщо ти дозволиш мені, я навіть готовий до зміни століття проживання.

– Ти хочеш до нас переїхати? – здивовано мовила бабуся.

– Ти проти, любове моя? – погляд Лорда ніби згаснув.

– Ні, ні, Річарде, мені просто потрібно запитати онучку, чи згодна вона. Тільки тоді я зможу відповісти на твою пропозицію.

– То це не категоричне «ні»? – у голосі чоловіка з’явилися обнадійливі нотки.

– Звісно ні, коханий, – жінка взяла руку Лорда у свої. – Я навіть прийму цю дивовижну обручку. 

Вона витягнула перстень з коробочки, помилувалася ним декілька секунд, потім зняла срібний ланцюжок із шиї і повісила на нього нову діамантову прикрасу. Щойно ланцюжок знову опинився на шиї, бабуся мовила:

– Стільки емоцій у цей вечір… Я щось розхвилювалася… Дозволь мені піти у вбиральню, трішки освіжитися. А коли я повернуся, ми продовжимо цю розмову.

– Добре, кохана, – видихнув Річард, підвівся і повернувся на своє місце. – Я чекатиму…