Глава 9

Коли я повернулася додому, Ейдана не було. Його відсутність взагалі не дивувала. Мене зустріла Маргарет, і ми майже одразу поринули в теплу, дружню розмову. Вона говорила про якісь дрібні справи, про останні новини, а я лише слухала, намагаючись впоратися з внутрішньою тривогою. Її турботливий голос був наче заспокійливий бальзам, але все одно напруга наростає всередині. 

Трохи пізніше я намагаюсь впорядкувати думки. Стосунки з Аргоном важко було назвати простими. З одного боку, його рішення і недовіра дратувала, з іншого — мав він якусь магнетичну силу, від якої я не могла повністю втекти. Чи могла я довіряти йому? 

Уночі нарешті зважилася відкрити записи символів, які він мені передав. Там були деталі висновків некроманта: ці знаки бути відображенням магічного кола. Примітки Аргона на полях підтверджували це — ми обидва дійшли однакових висновків. Але що це означало? І чому ці вбивства виглядали так, ніби вони були частиною чогось більшого?

Ранок приніс невелику розраду. Я напросилась піти з Маргарет на ринок. Вона, як завжди, була сповнена енергії та безтурботності, її голос лунав, як дзвіночок, змушуючи мене хоч трохи відволіктися від тягаря думок. 

Ринок був гучним і яскравим, повний звуків і запахів. Маргарет безтурботно обирала фрукти, а я ледве зосереджувалася на її балачках.

— Ти така задумлива сьогодні, — зауважила вона, придивляючись до яблук. — Це через ту справу?

— Так, — відповіла я, обережно роздивляючись людей навколо. — Щось не дає мені спокою.

Раптом хтось врізався в мене. Я ледь втримала рівновагу й повернулася до незнайомця. Це був чоловік у темному плащі, який швидко підхопив книги, що випали з його рук, і зник у натовпі, але з'явилось дивне відчуття. Щось здавалося неправильним.

— Що за дивак? — Маргарет виглядала розгубленою.

— Не знаю, — пробурмотіла я, дивлячись йому вслід.

Удома я помітила, що серед моїх речей лежить книга, якої я раніше не бачила. Вона мала назву "Аскет" — стара й потерта, із зображенням фактурного уробороса, змія, що пожирає свій хвіст. Обережно відкрила її, відчуваючи, як серце пришвидшилося. 

Коли я відкрила книгу, мене охопив холодний подих страху. Там був той самий знак, що ми бачили на тілі жінки. Кожному розділу книги відповідало одне вбивство. Детально, поетапно, майже з маніакальною точністю розписувалися всі обставини цих жахливих злочинів, наче автор цієї книги сам був їх учасником або свідком. Коли дійшла до останнього розділу, мене охопив холодний жах. Текст звучав, як пророцтво:

"І прийде на світ священний вогонь."

У записах було сказано, що ритуал мав відбутися через місяць після останнього вбивства, на руїнах забутого всіми храму. Я з жахом усвідомила, що кожен опис збігався з тим, що вже сталося. Розділ за розділом, крок за кроком.

Закривши книгу, я втупилася в стіну. Голова йшла обертом. І тільки одне питання крутилося в думках: хто це написав і як можна це зупинити?

Після відкриття "Аскета" більше не могла знайти спокій. Кожна сторінка цієї книги нагадувала мені про химерний театр смерті, де нитки мною невидимо керувалися чиєюсь рукою. Чиєю? Це питання не давало мені спокою цілий день. Я ходила кімнатою, як звір у клітці, намагаючись скласти частинки пазла докупи, але чим більше я думала, тим більше все це здавалося безглуздим.

Увечері, коли тиша охопила будинок, я знову відкрила книгу. Слова, що вже одного разу вразили мене, тепер здавалися ще більш моторошними. Щось у цій книзі було неправильним. Її сторінки, здається, випромінювали якусь енергію, неначе вони чекали, коли хтось розгадає їхній секрет.

Раптом тихий стукіт у двері перервав мої думки. Це була Маргарет, яка, побачивши моє обличчя, одразу зблідла.

— Ти виглядаєш, як примара, — сказала вона, сідаючи поруч. — Що трапилося?

— Нічого, — відповіла я, швидко закриваючи книгу. — Просто думки...

— Це знову Аргон? — хитро підняла вона брову.

Я посміхнулася, але не відповіла. Маргарет завжди намагалася розсмішити мене, навіть коли мені було зовсім не до сміху.

— Добре, мовчи, — зітхнула вона. — Але якщо щось треба — я поруч.

Вона пішла, залишивши мене наодинці з тінями, що, здавалося, посилилися в кімнаті. Я знову повернулася до книги. Уроборос на обкладинці ніби оживав під світлом лампи. Я мала відчуття, що ця книга є ключем до всього, що сталося останнім часом, але я не знала, як ним скористатися.

Наступного ранку я вирішила діяти. Тривожний неспокій, що мучив мене відтоді, як книга "Аскет" потрапила до моїх рук, не залишав жодного вибору. Я знала: час зволікань минув. Зустрівшись із Аргоном, я глибоко вдихнула, тримаючи книгу в руках, і нарешті почала:

— Нам потрібно поговорити, Аргоне. Це важливо.

Він підняв голову від своїх записів, поглянувши на мене з легкою цікавістю.

— Про що саме?

Я простягнула йому книгу, і його обличчя відразу змінилося. Ця зміна була ледь помітною, але я вловила це — його погляд напружився, а рука мимоволі стиснула край столу.

— Що це? — запитав він, хоча, здається, вже здогадувався.

— Книга, яку я знайшла. Вона… дивна. І я впевнена, що вона має стосунок до того, що зараз відбувається, — пояснила я, дивлячись йому просто в очі.

Він обережно взяв "Аскет", ніби відчував її вагу не лише фізично, а й морально. Його пальці ковзнули по обкладинці, і я побачила, як у його погляді змішалися здивування та тривога.

— Як вона потрапила до тебе?

— Це довга історія, — відповіла я, знизуючи плечима. — Але я впевнена, що вона містить відповіді, які ми шукаємо.

Аргон мовчки відкрив книгу й почав швидко перегортати сторінки. Його обличчя з кожною хвилиною ставало все серйознішим, а очі загорілися тим самим полум’ям рішучості, яке я вже звикла бачити.

— Цього не може бути, — пробурмотів він, закриваючи книгу після останньої сторінки.

— Але це правда, — наполягла я. — І якщо ми нічого не зробимо, часу в нас залишиться дуже мало.