Пролог. Частина четверта

Це був мій шанс!

І я чимдуж, не розбираючи дороги, кинулася геть із палацу, тікала якнайдалі від центральних вулиць, багатих кварталів, туди, де мене ніхто не зможе упізнати та зупинити. Дивно, що мене не стали охороняти, певно, не думали, що я можу утнути таку витівку. Але тоді я про це не задумувалася.

Темрява на вулицях, якими я мчала до своєї мети, ставала все густішою, подекуди вчувалося підозріле шурхотіння, та ніщо не могло спинити мене. Краще згинути, аніж втрапити до рук Гордана!

Але, певно, Свята Іскра вела мене тієї ночі, бо ані розбійники, якими багаті нічні вулички будь-якого більш-менш великого міста, ані патрулі, які все ж час від часу проходяться завулками, мені не стрілися на шляху. Та й шлях той був мов би магією прокладений, наче підсвідомо я знала, куди бігти та де звертати. Бо назад дорогу шукала аж до ранку, та й потім, скільки не намагалася, а більше того храму не знайшла. А от до невеличкого, з виду закинутого храму Святій Іскрі, захованого на задвірках Ваджету я дісталася неймовірно швидко. Навіть не роздумуючи, штовхнула двері та заскочила всередину. Не знала, чи храм працює, чи є в ньому знатник, який прийме обітницю, чи взагалі таке можливо у наш час. 

Заскочила і тільки тепер зупинилася, роззираючись. Храм виявився невеличким, мав обжитий вигляд, навіть у таку пізню годину довкруг горіли магічні ліхтарі, розсіюючи темряву. Стіни храму були прикрашені фресками із зображенням історії становлення Клану Аноліса, посередніми такими зображеннями, було помітно, що художник був не надто талановитим, проте писав картини з щирого серця, бо в кожному невмілому зображенні немов світилася душа. А от на вікнах — світла зсередини вистачало, щоб роздивитися, — розквітали просто неймовірно прекрасні вітражі. Немов рука найвправнішого майстра торкнулася цього Іскрою забутого храму, аби вдихнути у нього хоч краплинку сяйва та подарувати нечастим відвідувачам надію. Дивне, і водночас дивовижне місце!

В кутку, біля імпровізованого вівтарного каменю, стояло кілька лав — ось і все оздоблення. І ні душі навколо. Чи прийме Свята Іскра безпосередньо мою обітницю? Без знатника. Та чи були знатники у амазонок? Чи цю функцію теж на себе перебрали жінки? Та я ж і слів, що треба казати, не знала. Лише тільки загалом: сказати слова, пролити кров на підтвердження власних намірів, дочекатися відгуку Іскри. Все. То як же бути?

Раптом, ніби нізвідки, коло однієї зі стін з’явилася невисока сутула постать у балахоні. Знатник! Кинулася до нього, та навіть наблизившись, роздивитися, який образ ховається під відлогою, все ж не змогла, хоч у храмі, як я вже зазначала, було доволі світло, та й обличчя свого заклинач не ховав. Просто на тому місці ніби марево миготіло, хоч голос старця чувся чітко й голосно:

— Що привело тебе до храму такої пізньої години, моє дитя? Яку потребу маєш ти до Святої Іскри?

— Батьку, я хочу дати обітницю безшлюбності амазонок! — випалила. І заклякла. Чомусь ці слова, сказані вголос, виявилися вкрай лячними.

Та заспокійливий голос знатника миттю втамував мій острах:

— Чому ти зважилася на такий крок?

— Бо татко хоче віддати мене за нелюба!

— І ти добре обміркувала своє рішення?

— Ні, але іншого не бачу. Часу лишилося надто мало, післязавтра… — голос мій зірвався, горло здавило, тож фразу свою я не закінчила. 

Та цього й не потрібно було. Знатник обережно взяв мої долоні у свої та міцно стиснув зі словами:

— Бачу, і Свята Іскра бачить, що ти щира у своєму прагненні. Тож нема тобі перешкод. Давай свою обітницю.

— Просто тут? — розгубилася я.

— Так, просто тут, — усмішка вчувалася у голосі заклинача.

— Але я не знаю, що казати…

— А от що є на серці, те й кажи. Свята Іскра почує тебе.

А потім дістав десь із невідомих надр свого убрання ритуальний кинджал, прикрашений золотом та дорогоцінним камінням, вклав мені в долоню і відступив до стіни.

І я почала говорити. Ледь чутно, хоча упевнена, знатник чув кожне моє слово, та мені було байдуже. Розповіла все, що робив Гордан, своє ставлення до нього, згадала усі свої підозри, навіть найсмішніші. Слова лилися з мене неперервним потоком, і здавалося, разом зі словами виходить увесь біль, розпач, а душу знову опановує спокій. Наприкінці виголосила своє прохання:

— Свята Іскро, мати всього живого, прийми мою обітницю безшлюбності та затверди кожному, хто матиме у ній сумнів!

Рішуче занесла руку з кинджалом над лівою долонею, аби пролити кров та підтвердити свої наміри. Майже встигла опустити, майже…

-Чекай, моя принцесо! — раптом на мою руку з ритуальним кинджалом опустилася інша, маленька, зморщена — рука знатника, що проводив обряд. — Не рубай з плеча, бо назад дороги не буде!

— Хай так! — уперто зазначила. — Краще ніколи й ні за кого, аніж за нього! Я маю підтвердити свої наміри.

— Ні! — знову стримав мене заклинач. — Свята Іскра перед будь-ким підтвердить твою обітницю і те, що прийняла її. Будь-хто магічно обдарований побачить, що ти й справді не бажаєш зв’язувати себе шлюбними обіцянками. Але дія матиме вороття. 

— Навіщо? Навіщо мені те вороття?