4

День коли я йшла можна сказати на побачення був абсолютно жахливим. Емілія вивернула ногу і довелося їхати в лікарню, щоб їй перебинтувати еластичним бинтом. Сказали ногу не турбувати, через що її ходьба стала трохи обмеженою. Також саме у цей день у Людвіга прокинулася лихоманка. Дивно якось вийшло. Він де вдома вічно своєму худі, може надто спекотно йому було і на вітрі він його зняв, його обдуло. Ну і в лікарні міг підцепити заразу. Тим паче, що його організм ще не відновився після того як я його знайшла. Лівінстон мав глибокі рани. Звісно він міняє пов'язку кожен раз, та його організм до цього не причетний. Організм може просто бути вразливим після всього що сталося. Поконсольтувавшись с Мізері (він дав мені свої контакти), я змінила пов'язки і дала жарознижуючі препарати. Поклала на тумбочку інші і сказала пити тільки якщо температура 38,5. Якщо менше не можна її збивати. Так мій колишній був зачинений в кімнаті. Не знаючи, що мені робити відпросилася у директора. Рік хороша людина, завжди мене розуміє. Так сталося і цього разу. Під вечір я отримала смс.

«Як твої справи? Тебе сьогодні не було, я захвилювався. P. S. Це Джейден»

Це вивело мене з странсу. Схоже отримав мій номер телефону у Аларіка. Треба відповісти.

«Не дуже. Емілія, моя донька, потянула ногу. А чоловік якого я утримую, поки він не згадає все що потрібно лихоманить. Не знаю чи отримається сьогодні сходити в кіно.»

Відповідь прийшла дуже швидко. Таке відчуття ніби він чекав на моє повідомлення.

«Шкода. Сподіваюсь, що скоро їм обом стане краще.  Скажеш, коли зможеш. P. S. Сподіваюсь ти колись розкажеш, про цього чоловіка.»

Прочитавши це повідомлення в мене промайнув перекошений вираз на обличчі. Він що ревнує? Але ми навіть не зустрічаємося і не знаємо одне одного. Те що я погодилася на одну зустріч, ще нічого не означало. Моє серце давно зневірене і щоб туди прийшла любов потрібна неаби яка сила і витримка.  Та здається витримка Раміреса була не дуже. 

Вирішила не думати про це і просто вийшла з повідомлень. Заблокувала телефон і поклала куди подалі. Наразі він мені тільки заважатиме.

*******

Минув тиждень. Нарешті нога доньки відновилася і мала нормальний вигляд. Вона могла ходити. Лихоманка Людвіга пройшла так само швидко як і прийшла. Це мене неаби як радувало. Бо я вже боялася, що у нього почалося зараження, яке могло перерости в інфекцію і до дуже не гарних наслідків. Я знову ходила на роботу і не розмовляла зі своїм колегою. А його то не було на місці, то він був дуже зайнятий. Ну значить немає у нього терпіння і витримки. Якщо я була йому так до вподоби, то боровся б до останнього не зважаючи ні на що.

Все таки через деякий час Джейден підійшов знову. Він мав шикарний вигляд. Здається це був його новий комтюм синього кольору. Без краватки він був наче якийсь інший. Темнорусе волося без укладки бовталося по боках. Здається йому треба підстригтися. А лице без тієї щитини було навіть дуже приємним на вигляд. Він виглядав молодіше так. 

– Привіт. Вибач, що турбую. Ти не поспішаєш?

– Привіт. Та ні, не поспішаю і ти не турбуєш мене.

– Добре. Я радий. Не проти піти зі мною у ресторан?

Я подивилася на себе. Біла футболка з V-подібним вирізом, що обтягувала мою талію, синя спідниця-пензлик і чорні босоніжки. Вигляд мав бути і краще, але мені хотілося розвіятися від рутини. Тим паче Лівінстон і Емілія можуть і самі справитися. Їжа у них є.

– Я не проти. Тільки напишу Емілії, що буду пізно.

Чоловік кивнув, а полізла у чорну сумку по телефон. Дістала, розблокувала, натиснула на месседжер і написала.

«Емілія, буду пізно, не переживай. Поїже без мене, добре? Гарно проведіть час!»

Після цього поклала телефон назад і махнула рукою, що можна йти. І ми пішли...

В ресторані ми мило провели час. Я багато дізналася про Раміреса. Він достатньо чуйна люди, і доречі дуже балакуча коли доходить до цього справа. Мені сподобався цей вечір. І я знову пообіцяла йому похід у кіно. Не знаю чому йому потураю. Певно надто довго була самотня. Хочеться знову відчути відчуття обіймів, любов до себе і стати щасливою врешті-решт. Тим паче донечці потрібен батько. Так, він буде не біологічний той що? Якщо вони знайдуть спільну мову, то не бачу нічого в цьому поганого. Звісно, якщо Людвіг мене згадає, я розповім про неї йому і не буду проти їхніх зустрічей чи того щоб вони були разом. Але поки це безнадійний варіант. Не хочеться засмічувати Емілію. Вона моє найрідніше на світі дитя, і доречі єдине. Та кто зна, може в мене буде ще... Зараз про це не час думати. Мені потрібно й так працювати щоб у Емілії все було.

Вдома було тихо, коли я прийшла. Напевно донечка вже спала. Увікнув світло ледве не впала прямо там. У вітальні чекав мій колишній. Його обличчя було дуже похмуре. Страшно навіть уявити що він там надумав.

– Де ти була?

– Тебе це не стосується.

– Ще й як стосується. Якби Емілія не сказала що ти затримаєшся я б з розуму зійшов і подзвонив би у поліцію!

– Боїшся, що втратиш місце для ночівлі? За тобою ж тут доглядають.

– Ні. По-перше я можу сам себе доглянути. По-друге я боюся і переживпю за тебе та Емілію. За ці тижні ви мені стали як рідні. І в мене відчуття наче ми сім'я. 

Це збило мене з пантелику. Він відчуває, що ми сім'я. Так, це й є правдою, але він мене не пам'ятає. Хоча у нього є це відчуття. Дивно... Не думала що він стане так близько до істини.

– Вибач... Я просто вирішила відпочити і провести вечір у ресторані з колегою.

– О. Зрозуміло. Сподіваюсь, що ти добре провела час. Будь ласка наступного разу кажи мені де ти.

– Ох. Добре. Може куплю тобі для цього телефон. 

Людвіг посміхнувся нарешті. Потім ми ще трохи побалакали і розійшлися по кімнатам. Лежачі на ліжку я досі відчувала, що Лівінстон все ближче до розгадки. Просто я не сказала йому, що знаю його. Так це безглуздо, але не хочу знати його після усього. Тому коли він згадає скажу, що сам винуватий що я не сказала. З цими думками лягла спати.