3

Не знаю як довго я буда непритомна. Прокинулась відчуваючи себе не дуже добре. В руці щось було і трохи давало мені біль. Я відкрила очі трохи більше і зрозуміла що не вдома. Це лікарняна палата і в мене в руці катетер до якого приєднана крапельниця з ліками. Схоже моя непритомність погано вплинула на мене, або ж її причина. 

Двері палати відчинилися і до мене зайшов лікар. Це знову був Мізері. Приємно бачити знайоме обличчя, хоча це дуже виглядає як кліше. Він подивився на мене і зрозумів що я притямі.

– Пані Емброуз, нарешті ви прийшли у себе.

– Як довго я була у відключці?

– Пару годин. Це не так багато. 

– Чому до мене приєднана крапельниця?

– Ну у вас був легкий серцевий напад, тому зараз вам поступають в вени ліки, аби вам стало краще. Надалі треба буде виключити стресові ситуації.

– Серцевий напад? О господи... Де Емілія?

– Вона впорядку, не хвилюйтесь. Ваш частковий житель подбав про неї. Вони зараз сидять біля палати та чекають новин. Мені їх запросити?

– Хай Емілія зайде. Хочу сказати їй, що я впорядку.

– Добре.

Рей вийшов з палати і після вже зайшла моя донька, а він ні. Вона підбігдла до мого ліжка і взяла мене за руку. В її очах був жах і невпевненість у тому що буде зі мною. Я її розумію. 

– Мамо, як ти?

– Мені набагато краще, не хвилюйся. Все добре.

Емілія приобняла мене так як це було можливо. Навіть прилігла так щоб її вага майже не відчувалась. Я закрила очі і здається вирубилась.

******

Через декілька днів мене виписали і я була здоровіша нікуди. Вдома все було впорядку. Доня кожен день прибирала, а Людвіг їй допомогав. Він доречі так і непродвинувся в тому щоб щось згадати. Це засмучувало і трохи радувало. Він же казав що кидає мене, щоб я забула його. Хотів жити сам. І куди це його привело? Хоча мені яка різниця? Навіть якби й згадав, що з того? Я йому не потрібна, наврядчи він захоче повернути втрачене. Причому я з одинадцяти річною дитиною. Людвіг казав, що не готовий до цього і ніколи не буде готовий. Так що для мене це табу. 

Сьогодні я знову йду на роботу. Директор в курсі всієї ситуації. Так що все впорядку. На самій роботі нічого нового. А мій колега по офісу навіть обійняв мене коли побачив.

– Ти як?

– Я впорядку Джейдене, відпусти.

– Пробач.

Він і вправду відпустив. Трохи ніяково відійшов від мене, але досі дивився на мене.

– Зої, а ти не проти піти зі мною у кіно?

– Ого. Це дуже якось раптово... Мені треба подумати.

– До кінця роботи підійде?

– Думаю, так.

– Тоді добре. 

Після цих слів Джейден пішов за своє місце і став до роботи. Її сьогодні не так і багато. Напевно директор вирішив дати мені трохи свободи, щоб неперенапрягалася. Тож все зробила дуже швидко і роздумувала над пропозицією Раміреса. Взагаліто я нічого незагублю якщо піду. Людвіг Лівінстон мене не пам'ятає. Ну в принципі я можу собі дозволити похід у кіно. Може більше дізнаюся про свого колегу, а то він так на мене дивиться...

Коли робочий день закінчився я стояла біля виходу з будівлі. На вулиці був дощ, а моя парасолька залишилася в дома. Стояла чекала таксі. Тут вийшов мій колега. В принципі я його чекала також.

– Ну що? Ти вирішила?

– Так, я піду з тобою в кіно.

– Я радий. Тоді давай завтра?

– Добре. На котру?

– Після роботи зразу.

– Окей.

Він роздивитися навкруги і підійшов ближче. Дістав з чемоданчика парасольку і протягнув мені.

– Бери, а то промокнеш.

– А як же ти?

– Я на машині. Я б тебе підвіз, але мені потрібно по справам.

– О. Ти і так мені даєш парасольку. Дякую, – Я взяла парасольку, – Удачі у твої справах.

– Дякую.

Джейден посміхнувся і пішов на паркову. Видохнувши роздивилась парасольку. Чорна, як і більшість. Розкрила її і пішла додому. Завтра буде насичений день.